— Вчителька твоя приходила допіру. Ввічлива людина. Примовк Колька. І порося теж принишкло.
— Ти її не тривож, синку, не турбуй. У неї, мабуть, і без нас клопоту чимало.
Повернувся Колька, сів, очі витріщив. Злющі очиська, сухі.
— А я Тольці Безуглову зуба вибив!
— Ай-ай! Чого ж отак?
— А сміється.
— Ну то й добре. Плакати недобре. А сміятися — хай собі.
— Так з тебе ж! З тебе!.. Як ти труби гнув навкруг мурашника.
— Гнув,— признався Єгор.— А що чавунні не гнуться, цього не дотумкав. Шкода, розумієш, мурах тих: родина, дітки, місце обжите.
— Ну, а що, крім сміху того, що? Все одно ж канаву випрямили, тільки даремно ославився.
— Не те, синку, що ославився, а те, що...— Єгор зітхнув, помовчав, збираючи докупи розсипані думки.— Чим, думаєш, робота тримається?
— Головою!
— Отож. І головою, і руками, і вправністю, а головне — серцем. До серця вона — людина гори зрушить. А вже коли так ото, заради хлібця, то й не липне вона до рук. Не дається, синку, втікає кудись. І руки тоді — як крюки, і голова — наче порожній чавунець. І не дай тобі боже, синку, в місці своєму помилитися. Позаяк місце все визначає для серця. А я тут, видно, не на місці: не лежить душа, наїжачується. І гамірно тут, і люди засмикані, і начальство весь час поспішає кудись, весь час підганяє, підштовхує та погейкує. І виходить, Колю, виходить, що я себе трошки загубив. І як знайти, не придумаю, не зміркую. Ніяк не придумаю — ось головне. А що сміються, то хай собі сміються на здоров'я. На людей, синку, ображатися не треба. Останнє це діло — носити в серці образу на людей. Най-останніше.
Говорив він це синові не для науки, а по совісті. Сам він на людей ображатися не вмів, образи прощав щедро й навіть на виконроба того, який на все селище його ославив і від роботи привселюдно відсторонив, ніякого зла не таїв. Здав чергові казенні рукавиці і знову пішов у відділ найму.
— Ну що мені з тобою, Полушкін, робити? — зітхав начальник.— І тихий ти, і старанний, і непитущий, і сім'ю ж маєш, а на одному місці більше двох тижнів не тримаєшся... Куди тебе тепер...
— Воля ваша,— сказав Єгор.— Яке буде розпорядження.
— Розпорядження!..— Начальник довго сопів, чухав потилицю.— Слухай, Полушкін, тут у нас човнова станція на ставу відкривається. Може, човнярем тебе, га? Що скажеш?
— Можна,— сказав Єгор.— І веслувати вміємо, й конопатити, й смолити. Це можна.
Минулого літа річку під селищем загатили. Розлилася, вибалочки затопила, рогом до лісу підібралася: до того, останнього, що навкруг Чорного озера ще зберігся. Ожили старі зруби, березняком закучерявились, ялинником та сосняком наїжачились. І вже не тільки свої, селищні,— з центру туристи наїжджати почали. Начебто з самої навіть Москви.
Ось тоді й зрозуміло місцеве начальство свою вигоду. Туристові, а особливо столичному, що треба? Природа йому потрібна. За нею він серед асфальту та багатоповер-ховок своїх бетонних з осені тужити починає, бо відрізаний він від землиці каменем. А камінь — він не просто душу холодить, він трясе її без передиху, позаяк не здатний камінь гуркіт вуличний погасити. Це тобі не дерево, тепле та багатотерпеливе. І гуркіт той міський, шарахаючись від каменів та бетону, метається вулицями та провулками, проникає у квартири й мотає беззахисне людське серце. І вже немає цьому серцю спокою ні вдень ні вночі, і тільки уві сні бачить воно росяні світанки та прозорі присмерки. І мріє людська душа про спокій, як шахтар після зміни про миску борщу та шматок чорного хлібця.
Але чистою природою городянина теж не візьмеш. По-перше, мало її, чистої, залишилось, а по-друге, балуваний він, турист той. Він метушитися звик, поспішати кудись і просто так над річечкою якоюсь від сили дві години висидить, а потім або тоанзистор запустить на всю котушку, або, не дай боже, по півлітра потягне. А де півлітра, там і друга, а де друга, там і неподобства. А щоб нічого цього не спостерігалося, потрібно туриста відволікти. Треба човна йому підсунути, риболовлю організувати, гриби-ягоди, зручності якісь. І дві вигоди: неподобства менше та грошва з туристської кишені в місцевий бюджет усе ж таки просочиться, бо за розваги та за зручності кожен свою копійчину викладе. В цьому, будь ласка, не майте сумнівів.
Усі ці пояснення Єгор дістав од завідувача човнової станції Якова Прокоповича Сазанова. Чоловік був літній, дуже життям стомлений: і говорив тихо, і дивився просто. Був він у минулому бригадиром на лісовирубі, та якось спло-хував: під здоровенну сосну попав як стояв. Півроку потім по лікарнях валявся, поки все в ньому на попередні місця не повернулося. А як оклигав трохи, то й призначили його сюди, на човнову станцію.
— Яка твоя, Полушкін, буде турбота? Твоя турбота — це насамперед ремонт. Щоб був лад: банки на місці, настили придатні, весла в порядку і води щоб у човнах не більше кухля.
— Сухо буде,— запевнив Єгор.— Ясно-зрозуміло нам.
— Яка твоя друга турбота? Твоя друга турбота — пристань. Щоб чисто було, як у хаті в совісної господині.
— Це ми розуміємо. Хоч їжте з неї, з пристані тієї, так зробимо.
— їсти з пристані забороняю,— стомлено сказав Яків Прокопович.— Під навісом столики організуємо і рундук без напоїв. Ну, може, чай. А то втопиться хто — затягають.
— А якщо своє привезуть?
— Своє нас не стосується: вони люди вільні. Однак коли дві своїх, доведеться відмовити.
— Ага!
— Але — ввічливо.— Яків Прокопович поважно підніс пальця: — Ввічливість — ось третя твоя турбота. Турист — народ нервовий, хворий, можна сказати, народ. І з ним треба ввічливо.
— Це вже неодмінно, Якове Прокоповичу. Це вже буде точно.
З завідувачем розмовляти було легко: не горлав, не матюкався, не гнав. Розумні речі розумним голосом говорив.
— Човни, коли напрокат, це я відпускати буду. А якщо перевезти на той бік підрядять, тоді тобі йти. Пристанеш, де звелять, допоможеш речі вивантажити і відчалиш, аж коли спасибі скажуть.
— До спасибі, значить, чекати?
— Ну, це я для прикладу, Полушкін, для прикладу. Скажуть: вільний, мовляв, то й відчалюй.
— Ясно-зрозуміло.
— Головне тут — допомогти людям. Ну, може, вогнище їм організувати чи ще що. Зробити послугу, словом.