Снідати сів без усякого апетиту. Колупав яєчню виделкою, хмурився, на Мар'їцу бурчав. А потім у вікно глянув і мало виделки не впустив.
Перед хатою його стояли Єгор Полушкін і новий лісничий Юрій Петрович Чувалов. Єгор чогось на півня показував і сміявся. Зуби шкірив.
— Прибери-но все це, Мар'їцо,— сказав Федір Іпатович.
— Що все, Феденько?
— Жрання забери! — гарикнув він раптом.— Усе, щоб чисто на столі!
Не встигла Мар'їца стола витерти — двері відчинилися, і обидва увійшли. Привіталися, але рук не подали. Ну, Єгорові першому й не належить начебто, а от що Чувалов од бур'яновського потиску свою уберіг, це Федора Іпатовича насторожило.
— Славна у вас хатка,— сказав Юрій Петрович.— Чи не тісно утрьох?
— Це кому тісно? Це нам тісно? Це в рідному домі...— почала була Мар'їца.
— Годі! — гримнув господар.— Іди звідси. У нас своя розмова.
Вийшла Мар'їца до сина в сусідню кімнату. А Вовка знак їй там зробив і знову вухом до щілини замкової припав.
— І підлога дощана. Розкішно.
— За все заплачено. Все за законом.
— Щодо закону ми суд спитаємо. А поки що візьмемося до діла. Ось вам новий лісник, товариш Полушкін Єгор Са-велійович. Прошу в моїй присутності за актом передати йому майно та документацію.
— Наказу не бачу.
— З наказом не затримаю.
— Коли буде, тоді й передам.
— Не ускладнюйте свого становища, Бур'янов. Передайте зараз, наказ одержите завтра. Усе зрозуміло?! Ось і почнемо. Як, Єгоре Савелійовичу?
— Почнемо,— сказав Єгор.
— Ну, гаразд.— Федір Іпатович як пуд упустив.— Почнемо.
Два дні Єгор майно приймав, кожну сокиру, кожен хомут оглядав. А потім провів Юрія Петровича до міста, запріг казенну кобилу, що перейшла в його розпорядження, і разом з Колькою подався в заповідний ліс. Наводити порядки.
— Коли повернетеся? — спитала Харитина.
— Не скоро,— сказав.— Поки все там не зробимо як треба, не повернемося.
Колька віжками посмикав, поцмокав: поїхали. А Юрій Петрович тим часом, до міста прибувши, написав відразу два накази: про зняття з роботи Бур'янова Ф. І. та про призначення на посаду Полушкіна Є. С. Потім відніс начальникові карного розшуку папочку Федора Іпатовича, написав заяву, потрібну для порушення справи, а прийшовши додому, сів за листа. Великими літерами написав:
Здрастуй, дорога мамочко!
Закінчивши листа, довго сидів, звівши брови і втупившись в одну точку. Потім узяв ручку, рішуче вивів: "Дорога Марино!" Подумав, закреслив "дорога", написав "шановна", закреслив і "шановну" й кинув ручку. Лист не складався, аргументи здавалися непереконливими, мотиви незрозумілими, і взагалі він ще не вирішив, чи варто писати цього листа. І не написав.
А Єгор захоплено чистив ліс, прорубував зарослі просіки, стягав у купи вітролом та сухостій. Він спорудив курінь, де й жив разом з Колькою, щоб не витрачати даремно часу на поїздки додому. І все одно часу йому не вистачало, і він був щасливий, що йому не вистачає часу, і, коли б доба була вдвічі довша, він би й тоді завантажив її від світанку до світанку. Він працював з азартом, з виснажливою, майже чуттєвою насолодою і, засинаючи, встигав подумати, яка він щаслива людина. І спав з усмішкою, і прокидався з усмішкою, і цілий день ходив з нею.
— Синку, ти вірші складати вмієш?
Колька сердито засопів і не відповів. Єгор, не здаючись, спитав ще раз. Колька знову засопів, але відповів:
— Про це не питають.
— Я для діла,— пояснив Єгор.— Розумієш, синку, турист усе одно сюди проникне, бо всього лісу не обгородиш, а один я не встежу. І буде знову Юрієві Петровичу прикрість. Ну, звісно, можна написи туристові зробити: мовляв, те дозволено, а це заборонено. Тільки ж нудно це, написи в лісі, еге ж? Ось я й придумав: вірші. Гарні вірші про порядок. І туристові буде весело, і нам спокійно.
— Гаразд,— зітхнув Колька.— Спробую.
Після оди на смерть Ункаса Колька написав тільки один вірш— про дівчинку з кісками та про кохання до смерті,— але нічого путнього з цього не вийшло. Оля Кузіна показала вірш Вовці Бур'янову. Вовка з реготом прочитав його в класі, і Кольку довго дражнили женихом. Він дуже засмутився і вирішив назавжди покінчити з творчістю.
— Для діла хіба що. А так — пустощі це, татку.
— Ну, не кажи,— засумнівався Єгор.— А пісні ж тоді як?
— Ну що пісні, що пісні?.. Не будеш же ти пісень туристам співати, так?
— Не буду,— згодився Єгор.— Нема коли. Ми їх... теє... випалимо.
Другого дня Колька не пішов з батьком у квартали і якнайдалі відклав спінінг. Дістав зошита, олівця і, хмурячись та сердито ворушачи губами, почав складати вірші. Справа виявилася нелегкою, Колька впрів і заморився, але надвечір видав першу продукцію.
— Ну, слухай, татку.— Колька в пошуках натхнення глянув на вечірнє небо, відкашлявся і заспішив:
Громадяни туристиі Аби було чисто, не паліть у лісі вогнища свої. Відшукайте ліпше ви дрівцяток трішки, що для вас залишили лісники.
— Ага,— сказав Єгор.— Про вогнище — це добре, а то ще, не дай боже, ліс попалять. Це піде, синку, молодець.
— У мене ще про мурахів є,— оголосив Колька, явно потішений батьківським визнанням.— Так, значить:
Ми мурахи, живемо в лісах, і хатина наша має з глиці дах. Ви проходьте мимо і не зачіпайте, бо для вас мурахи добрі друзі, знайте.
— Оце так так! — з почуттям сказав Єгор.— Це ти здорово написав. І доладно.
— Я завтра ще напишу! — закричав Колька натхненно.— Я, може, цілу поему напишу!
— Треба, щоб коротко,— уточнив Єгор.— Коротко і ясно. Ось як про мурахів.
— Буде коротко,— підтвердив Колька.— Коротко й дзвінко.
Залишивши Кольку складати дзвінкі вірші, Єгор другого дня подався додому. Настругав дощок, збив з них щити, повантажив усе на віз, і вельми терпляча казенна кобила вже надвечір рушила назад до куреня біля Чорного озера.
Стара кобила йшла поважним кроком. Єгор зосереджено бив комарів і роздумував, що б ще таке зробити в підвідомчому лісі. Може, старі дерева перемітити, щоб—борони боже! — не повалив хто на дрівця чи на матеріал. Може, ще що придумати для туристів, які пронюхали про заповідний куточок і тепер уже нізащо не дадуть йому спокою. А може, й справді переписати всю лісову живність у грубезний зошит і подарувати цього зошита Юрієві Петровичу: ото, мабуть, здивується!