Два дні сам не свій ходив і їв через раз. На Мар'їцу гарчав, на Вовку хмурився. А потім відійшов нібито, навіть усміхатися почав. Тільки ті, хто добре Федора знав, усмішку ту, навіки застиглу, гідно оцінили.
Ну, а Єгор Полушкін про цю усмішку ні сном ні духом не знав і не здогадувався. Та якби й знав, уваги б не звернув. Не до чужих усмішок йому було — сам усміхався від вуха до вуха. І Колька усміхався, не вірячи власному щастю: Юрій Петрович йому на загальних радощах спінінг подарував.
— Головне, я не відразу вглядів! — усоте з невичерпним захватом розповідав Єгор.— Спершу, значить, наче вдарило мене, а потім забувся, що ж то вдарило. Дивився, дивився, значить, і вглядів!
— Учитися вам треба, Єгоре Савелійовичу,— вперто торочила Нонна Юріївна.
— Вам воно, звісно, видніше, а мене вдарило! Вдарило, хоч вірте, хоч ні, милі дружки ви мої хороші!
Так, радісно згадуючи про своє раптове осяяння, він і притюпав у селище. І на крайній вулиці раптом зупинився.
— Чого став, Єгоре Савелійовичу?
— Ось що,— серйозно сказав Єгор і зітхнув.— Не образите, га? Радість у мені зараз розлучатися не велить. Може, до мене завітаєте? Не дуже й добре, звісно, частування, але, може, честь зробите?
— Може, краще потім, Єгоре Савелійовичу? — зам'ялася Нонна Юріївна.— Мені б переодягтися...
— І так славні,— сказав Юрій Петрович.— Спасибі, Єгоре Савелійовичу, ми з дорогою душею.
— А мені за що, господи? Це вам спасибі, вам!
День був робочий, про що Єгор за час свого вільного життя якось забув. Харитина працювала. Олька в яслах бавилася, і вдома їх зустріло тільки котяче невдоволення. Єгор метнувся по всіх закутках, але в закутках було майже порожньо, і він відразу заметушився.
— Зараз, зараз, зараз. Синку, ти картопельку злагодь, чуєш? Нонно Юріївно, ви тут щодо господарства поміркуйте. А ви, Юрію Петровичу, ви відпочивайте поки що, відпочивайте.
— Може, господиню зачекаємо?
— А вона якраз і поспіє, отож відпочивайте. Куріть тут, умийтесь. Синок покаже.
Квапливо бурмочучи гостинні слова, Єгор уже кілька разів устиг полізти за Тіхвінську матір божу, обмацати порожню коробку з-під цукерок і зметикувати, шо грошей у домі немає й копійки. Ця обставина зовсім спантеличила його, додавши і без того нервозної метушливості, бо паралельно з бурмотанням він гарячково міркував, де б роздобути десятку. Проте на думку, крім сердитого Хари-тининого обличчя, нічого путнього не спадало.
— Відпочивайте, значить. Відпочивайте. А я... теє... Збігаю, значить. В одне місце.
— Може, разом збігаємо?— неголосно запропонував Юрій Петрович, коли Нонна Юріївна вийшла разом з Колькою.— Діло чоловіче, Єгоре Савелійовичу.
Єгор суворо нахмурився. Навіть пальцем посварився:
— Ображаєш. Ти гість, Юрію Петровичу. Як належить, значить. Ось і сиди собі. Кури. А я поклопочусь.
— Ну, а коли по-товариському?
— Не треба,— зітхнув Єгор.— Не псуй свята. І вибіг.
Одна надія була на Харитину. Може, з собою вона якісь капітали носила, може, позичити в кого-небудь могла, може, порадить щось путнє... І Єгор з порожнім кошиком, на дні якого сиротливо перекочувалася порожня пляшка, насамперед рвонув до своєї благовірної.
— А в мене спитав, коли запрошував? От сам тепер і приймай як знаєш.
— Тінушко, неможливе ти говориш!
— Неможливе? У мене он у гаманці неможливого — півтора карбованця до получки. На хліб та Ольці на молоко.
Червона вона перед Єгором стояла, пітна, розкуйовджена. І руки, великі, розпарені, перед собою на животі несла. Обережно, мов годувальників дорогих.
— Може, позичимо в кого?
— Немає у нас позичайлів. Сам кликав, сам і клопочись. А я твоїх гостей і в очі не бачу.
— Ех, Тінушко!.. Пішла.
А Єгор зітхнув, потупцяв у паркому коридорі, що вів до кухні, й раптом побіг.
До останнього причалу й останньої надії, до Федора Іпатовича. Бур'янова.
— Так, так,— сказав, вислухавши все, Федір Іпатович.— Значить, у цілковитому вдоволенні лісничий перебував?
— У цілковитому, Федоре Іпатовичу,—підтвердив Єгор.— Усміхався.
— До Чорного озера ходили?
— Ходили. Там... теє... туристи побували. Ліс попалили трохи, нашкодили.
— І тоді він усміхався, лісничий той?
Єгор зітхнув, нахилив голову, з ноги на ногу переступив. І треба було б збрехати, а не міг.
— Тоді він не всміхався. Тоді він тебе згадав.
— А коли ще згадував?
— А ще порубку стару, як ішли назад, знайшли. У старому сосняку.
— Ну, і які ж такі будуть висновки?
— Про висновки мені не сказано.
— Ну, а на порубку оту хто їх вивів? Компас, чи що?
— Самі вийшли. По дорозі назад.
— Самі, значить? Розумні у них ноги. Ну-ну.
Федір Іпатович сидів на ґанку в старій сорочці без ременя і без ґудзиків — нарозхрист. Підгонив топорища під сокири: штук десять сокир перед ним лежало. Єгор стояв навпроти, переступаючи з ноги на ногу: в.кошику бряжчала порожня півлітра.
Стояв, тупцявся, очі відводив: той, хто в борг просить, той заздалегідь винен.
— Усе, виходить, самі. І туристів самі знайшли, і поруб-ки старі. Спритно! Розумні, виходить, люди, га?
— Розумні, Федоре Іпатовичу,— зітхнув Єгор.
— Так, так. А я глянь, що роблю. Я інвентар лагоджу: його за описом передавати доведеться. Ну, то як скажеш, Єгоре, даремно я його лагоджу чи не даремно?
— Таж лагодити — не ламати. Воно завжди корисне діло.
— Корисне, кажеш? Тоді слухай мій висновок. Геть з двору мого в цю ж мить, поки я Пальми на тебе не нацькував! Щоб і не бачив я тебе більше й чутки не чув. Ну, чого стоїш, тупцяєш, бідоносцю чортів? Вовко, пускай Пальму! Візьми його. Пальмо, хапай! Хапай!
Тут Пальма й справді голос подала, і Єгор пішов. Ні, не від Пальми: зроду ще собаки його не чіпали. Сам пішов, зміркувавши, що грошей тут не позичать. І дуже через це засмутився.
Вийшов з двору, постояв, подивився на півня, що сокирою його був зроблений. Усміхнувся до нього, як до знайомого, і враз смуток його зник. Ну не роздобув він грошей на частування, то чи варто через це журитися, коли з даху півень кукурікає, а в лісі діва біла коси чеше? Ні, Федоре Іпатовичу, не досягнеш ти тепер образи моєї, бо в мені спокій оселився. Той спокій, який ніколи не відвідає тебе, ніколи тобі не всміхнеться. А що грошей немає і людей прийняти не можу, то це байдуже. Коли діву вони мою зрозуміли, то й це вони зрозуміють.