Ну, а потім, коли потреба в самоті відпала, ліс на всі триста шістдесят градусів виявився настільки однаковий, що Нонна Юріївна, покрутившись, вирішила опиратися тільки на інтуїцію і відважно ступила кудись уперед.
Почали шукати її, на щастя, швидко. Колька виконував пісню спеціально для неї і вимагав оцінки. Проте слухача ніде не було, і після недовгих пошуків Колька доповів про це батькові.
— Зараз повернеться,— зміркував Єгор і пішов замість Нонни Юріївни мити посуд.
Він старанно перемив усі ложки-миски, а вчителька не з'являлася. Єгор двічі гукнув, відповіді не дістав і доповів про пропажу команді.
— Мабуть, так треба,— сказав Юрій Петрович.
— Усяке "треба" півгодини тому повинно було скінчитися,— сказав Єгор.— А вона не відгукується.
— Нонно Юріївно! — бадьоро крикнув лісничий.— Ви де? Послухали. Тільки ліс шумів. По-вечірньому шумів, басовито й таємниче.
— Чорт забирай! — нахмурився Юрій Петрович.— Нонно! Егей! Де ви там?
— Ось,— сказав Єгор, прислухаючись.— Могила.
— Що? — спантеличено спитав Юрій Петрович.
— Може, вона додому пішла? — тихо припустив Колька.— Образилась і пішла собі.
— Далеко додому,— висловив сумнів Єгор.
Юрій Петрович побігав довкола, покричав, посвистів. Повернувся заклопотаний:
— Шукати доведеться, Колю, від вогнища щоб ні на крок! Не боїшся сам?
— Ні-і,— зітхнув Колька.— Адже треба.
— Треба, синку,— підтвердив Єгор і підтюпцем побіг у ліс.— Агов, Юріївно!
Гукали, поки хрип з горла не пішов, Юрій Петрович спочатку жалкував, що рушниці не прихопив, а потім — що дівчину цю з собою запросити надумав. І надала ж лиха година! Але за цим особливо тужити йому не довелося, бо в непевних лісових сутінках майнуло раптом щось зовсім не лісове, щось недоладне, жалюгідне, ридма ридаюче. Майнуло — і Юрій Петрович не встиг зміркувати, що це за примара, як Нонна Юріївна повисла в нього на шиї.
— Юрію Петровичу! Миленький!
Ревіла вона ще по-дитячому: голосно й негарно. Шморгала носом, розмазувала долонями сльози й зітхала.
— Дурка ти бісова! — з задоволенням сказав їй Юрій Петрович.— Це ж не Кіровський парк культури та відпочинку.
Нонна Юріївна покірно кивала, схлипуючи вже за інерцією. Юрій Петрович радів, що в лісі темно і що' Нонна Юріївна не бачить ні сміху в його очах, ні усмішок, які він старанно ховав.
— Класний керівник заблудився за три кроки від намету. Та якщо я розповім про це вашим учням...
— А ви не кажіть.
— Я вже, так тому й бути, пожалію вас. А Колька? Нонна Юріївна промовчала. Вони продиралися темним
лісом: Юрій Петрович ішов попереду, обламуючи сучки, щоб Нонна не напоролася. Сухі гілки тріщали на всю округу.
— "Мы идем сквозь револьверный лай",— сказав Юрій Петрович і збентежився, подумавши, що хизується начитаністю недоречно й невчасно.
— Я ідіотка? — довірливо спитала Нонна Юріївна.
— Є трохи.
Нонна хотіла пояснити, як усе вийшло, але тут пролунав гуркіт, і прямо на них вивалився Єгор Полушкін.
— Знайшлася! Слава тобі... Тут... теє... ведмедів немає, але заблудити недовго. Шкода, Колька компас свій загубив, а то б вам його.
Всупереч таємному побоюванню Нонни Юріївни, Колька зустрів її дуже радісно і ніяких запитань не задавав. Пробурчав тільки:
— Без мене щоб ні кроку тепер.
— Достукалися?—усміхнувся Юрій Петрович.— Ану, спати. Дами й пажі — в намет, лицарі — під кошлату ялину.
Колька і голови до подушки не доніс: як упав, так і засопів. А ось Нонні Юріївні не спалося довго, хоч і постарався Єгор, наламавши їй під бочок найніжнішого ялинового гілля.
Здається, вона все-таки поцілувала Юрія Петровича. У страсі й сльозах вона не усвідомлювала своїх вчинків і, не вагаючись, повисла б на шиї у Філі чи в Черепка, коли б їм випало знайти її. Та випало це Юрію Петровичу, і Нонна Юріївна й досі відчувала на губах шорстку, видублену сонцем і вітром щетину, тихенько торкала пальцями ці грішні губи і всміхалася.
Чоловіки поснули відразу. Єгор хропів, закинувши голову, а Юрій Петрович зітхав уві сні і хмурився. Чи бачив щось сердите, чи невдоволений був гучним Єгоровим сусідством.
Прокинувся він рано: Єгор, вибираючись з-під плащ-па-латки, якою вони обидва вкривалися, потяг не за той край.
— Куди? Рано ще.
— Так...— Єгор чомусь зніяковів.— Подивлюся піду. Ви спіть.
Юрій Петрович глянув на годинника — було близько п'ятої,— повернувся на другий бік, невиразно подумав, як там спиться Нонні Юріївні, і заснув, наче провалився. А Єгор узяв чайник і пішов до річки.
Легкий туман ще тримався де-не-де над водою, ще чіплявся за мокрі кущі лозняка, і в тихій воді чітко віддзеркалювалося все, що дивилося в неї цього ранку. Єгор зачерпнув чайник, по воді розбіглися кола, відображення захиталося, померкло на мить і знову з'явилося: таке саме неправдоподібно чітке й глибоке, як і раніше. Єгор подивився в нього, обережно, ніби боячись сполохати, витяг повний чайник, тихо поставив його на землю і сів поряд.
Дивне відчуття повного, майже урочистого спокою раптом охопило його. Він раптом.почув цю тишу і зрозумів, що оце і є тиша, що вона зовсім не означає відсутності звуків, а означає лише відпочинок природи, її сон, її досвітнє зітхання. Він усім тілом відчув свіжість туману, вловив його запах, настояний на гіркуватому мокрому лозняку. Він побачив у глибині води білі стовбури беріз і чорну кору вільхи: вони перепліталися з лататтям, що спливало назустріч сонцю, і майже невловимо розмивалися біля самого дна. І йому стало раптом сумно від усвідомлення, що мине мить — і все це зникне, зникне назавжди, а коли повернеться, то буде вже інакше, не таке, яке побачив і відчув його він, Єгор Полушкін, різнороб комунального господарства при селищній Раді. І він раптом здогадався, чого йому хочеться: зачерпнути долонями цю неторкану красу і обережно, не скаламутивши й не розхлюпавши, принести її людям. Але зачерпнути її було неможливо, а малювати Єгор не вмів і ні разу в житті не бачив жодної справжньої картини. І тому він просто сидів над водою, боячись ворухнутися, забувши про чайник і про куриво, про Кольку й про Юрія Петровича і про всі прикрості свого недоладного життя.
Зовсім поряд почувся шерех. Єгор підвів голову: щось біле хитнулося за кущем, хтось зітхнув, обережно, впівпо-диху. Він витяг шию і крізь листя побачив Нонну Юріївну: вона щойно зняла халатик і білою ногою обережно, мов чапля, пробувала воду. Єгор подумав, що треба б узяти чайника й піти, але не пішов, бо й цей напівподих, і ці плавні жіночі рухи теж були звідси, з тієї картини, над якою він раптом завмер, забувши про все на світі.