— Атож, життя загнуздати — господарем стати, отак старі міркували.
— Правда твоя, Федоре Іпатовичу. Ох, правда!
— Сокиру ти в руках тримати вмієш, не заперечую. Але — без глузду.
— Авжеж. Це точно.
— Керувати тобою треба, Єгоре.
— Треба, Федоре Іпатовичу. Ох, треба!..
Зітхав Єгор, журився. І господар зітхав, замислювався. І всі тоді зітхали. Не співчуваючи — осуджуючи. І Єгор під їхніми поглядами ще нижче голову хилив. Соромився.
А якщо вникнути, то й соромитися не було чого. І працював Єгор завжди на совість, і жив сумирно, без пустощів, а виходило, що скрізь був винен. І він не сперечався, а тільки сумував дуже, лаючи себе на чому світ стоїть.
З гнізда насидженого, де жили в рідному колгоспі коли не в достатку, то в пошані, з гнізда цього майже враз випурхнули. Наче птахи нетямущі чи бурлаки якісь, що не мають ні кола, ні двора, ні дітей, ні господарства. Затьмарення найшло.
Того березня — завірюшного, морозяного — теща вмерла, Харитини та Мар'їци рідна матуся. Якраз на Явдоху упокоїлась, а на похорон рідня на ґринджолах заїжджалася: машини в снігах застрявали. Так і Мар'їца прибула: сама, без господаря. Відплакали матусю, відправили похорон, пом'янули, цілком дотримали звичаю. Замінила Мар'їца чорну хустку на пухову та й бовкнула:
— Відстали ви тут од культурного життя в своєму гної.
— Себто як? — не зрозумів Єгор.
— Модерну справжнього нема. А в нас Федір Іпатович нову хату ставить: п'ять вікон на вулицю. Електрика, універмаг, кіно щодня.
— Щодня — і нове? — здивувалася Тіна.
-— А ми на старе й не підемо, дуже треба. У нас цей... Будинок моделей, промтовари закордонні.
З темного кутка суворо дивилися древні лики. І матір божа вже не всміхалась, а хмурилася, та хто ж дивився на неї з того часу, як стара душу віддала? Вперед усі дивилися, в цей... як його... в модерн.
— Еге ж, ставить Федір Іпатович хату — картинка. А стара звільняється, то куди ж її? Продавати шкода: гніздо рідне, там Вовочка мій по підлозі повзав. От Федір Іпатович і звелів вам її подарувати. Ну, підсобите, звісно, спершу нову поставити, як ведеться. Ти, Єгоре, на теслярстві набив руку.
Підсобили. Два місяці Єгор від зорі до зорі сокирою цюкав. А зорі ж північні: розтикав їх господь по дню далеко одна від одної. До дзвону намахаєшся, поки стемніє. А тут ще Федір Іпатович підсобляє:
— Ти ще отой ріжок, Єгорушко, притеши. Не лінуйся, працівничку, не лінуйся: я тобі хату задарма віддаю, не буду собачу.
Хату й справді віддав. Тільки ж вивіз звідти все, що ще шашіль не сточив: навіть підлогу в світлиці розібрав. І піддашок над колодязем. І ще погріб розкотив та витяг: колоди ті цілком могли знадобитися. За сарайчик узявся був, та тут уже Харитина не витримала:
— Гадюко ти потайна кровопивце скажений пронозо лютий!
— Ну, тихо, тихо, Харитино. Свої ж бо, чого галасувати? Не ображаєшся, Єгоре? Я ж як совість велить.
— Таж це... Значить, так, раз воно не інак.
— Ну то й добре. Гаразд, користуйтеся сарайчиком: дарую.
Та й пішов собі. Справний дядько. І піджак на ньому бостоновий.
Помирилися. В гості ходили. Ніяковів Єгор у гостях отих, господаря слухав.
— Світ, Єгоре, на чоловіках стоїть. Чоловіками держиться.
— Так, Федоре Іпатовичу. Правильно.
— А хіба є в тобі мущинство справжнє? Ну скажи, є?
— Таж як... Ось жінка моя...
— Та не про те я, не про страм! Тьху!..
Сміялися. І Єгор, з усіма разом хихотів: чого ж бо з дурного не посміятися? То з Федора Іпатовича не посмієшся, а от з нього — та на здоров'я, громадяни любі! З цілковитим вашим задоволенням!..
А Тіна лише всміхалася. З усієї сили всміхалася гостям дорогим — сестрі рідній та Федорові Іпатовичу. Цьому особливо: господар.
— Ага, скеровувати тебе треба, Єгоре, скеровувати. Без вказівки ти ніякого діла не впораєш. І життя власним розумом ніколи не збагнеш. А не збагнеш життя — жити не навчишся. Отакечки, Єгоре Полушкіне, бідоносцю божий, такечки...
— Та вже, значить, так, раз воно не інак.
2
Зате був Колька.
— Чистооке хлоп'я росте, Тінушко. Ох, чисті очі в хлопця!
— Ну й безглуздо, коли так,— бурчала Харитина (вона завжди на нього бурчала: як голова сільради привітав із законним шлюбом, так і почала бурчати).— В усі часи чистооким така робота: на собі орати замість трактора.
— Ну що ти, що ти! Даремно так, даремно.
Колька веселий ріс, добрий. До хлоп'ят тягся, до старших. В очі зазирав, усміхався — і всьому вірив. Що не збрешуть, що не вигадають — вірив зразу ж. Кліпав очима, дивувався:
— Еге-е?
Простодушності в цьому "еге-е?" на пів-Росії вистачило б, якби в ній потреба була. Але попиту на простодушність чогось поки що не було, на інше попит був.
— Колько, ти чого тут сидиш! Татка твого самоскидом переїхало, кишки з рота повилазили!
— А-а!..
Біг кудись Колька, кричав, падав, знову біг. А дядьки реготали:
— Та куди ж ти, куди? Живий він, татко твій. Жартуємо ми так, хлопче. Жартуємо, зрозумів?
Щасливий, що все добре закінчилося, Колька забував ображатись, а тільки радів. Дуже радів, що татко його живий і здоровий, що не було ніякого самоскида і що кишки у татка на місці: в животі, де й мають бути. І тому дзвінкіше за всіх сміявся, від щирого серця.
А загалом нормальне хлоп'я було. В річку з обриву пірнав і ластівкою, і сокиркою. В лісі не блукав і не боявся. Собак щонайзліших двома словами вгамовував, гладив, за вуха їх скуб як хотів. І пес на ланцюгу, піни з іклів не скинувши, кімнатною собачкою біля ніг його ластився. Діти дуже дивувались, а дорослі пояснювали:
— Батько в нього собаче слово знає. Правда тут була: Єгора собаки теж не чіпали.
І ще Колька терплячий ріс. Якось з берези зірвався (шпаківню вішав, та гілка надломилась), до землі крізь усі сучки прошугнув, і нога набік. Ну, вправили, звичайно, шви на бік наклали, йодом вимазали від голови до ніг — тільки кректав. Навіть лікарка здивувалась:
— Ач, хлопчачок з кулачок!
А потім, коли зрослося все та зажило, Єгор на подвір'ї почув: реве синок у сарайчику (Колька спав там, коли сестричка народилася, горласта надто вродилась — уся в матінку). Заглянув: Колька лежав на животі, тільки плечі тряслися.
— Ти чого, синку?