— Ти що це вигадав-видумав, про що розмріявся-розні-жився?
Не дав Полушкін Харитині дух перевести. Сів на покутті під образами, чобіт не скинувши, долонею по столу хряснув:
— Усе! Хоч день, та безжурно!
— Таж нарахування три ста. А ти за всього кабанчика — два ста. А де ще один ста?
— Я голова — я придумаю.
— Ти голова, а я шия: на мені ж хомут сімейний... Вихопив Єгор з кишені гроші, махнув ними:
— Через оці папірці та щоб журитися? Красу життя ними виміряти? Сльози втирати? Та спалити їх привселюдно в пекучому полум'ї! Спалити й на попелі навприсядки танцювати! Щоб закоцюблі зігрілися, щоб сліпі прозріли! Щоб ні бідних, ні багатих, ні боргів, ні позичання! Щоб... Та я... я перший свої останні в купіль ту вогненну...
— Єгорушко-о!..
Впала Харитина в ноги: спалить же останні, він може.
Спалить, розважить душу, а потім або за грати тюремні, або на осику гірку.
— Не губи сім'ю, Єгорушко, діток не губи! Усе, як велиш, зроблю, всіх покличу, напарю-наж^рю і випити піднесу. Тільки віддай ти мені грошики ці від гріха. Віддай, Христом-богом благаю!
Обм'як раптом Єгор, наче повітря з нього випустили. Кинув на стіл двадцять базарних десяточок, сказав:
— Горілки щоб уволю. Щоб хоч залилися нею. Кивнула Харитина, мишкою в двері шмигнула. А Єгор
сів на лавку, дістав кисет і почав порадницю свою скручувати, цигарку-самопалку. Повільно скручував, старанно. І не тому, що махорку шкодував — нічого він тепер не шкодував! — а тому, що дуже вже йому хотілося подумати. Але думки ці його не слухалися, розбігалися по кутках, і він намагався зібрати їх одну до однієї, як крихти тютюну в клапоть газети.
Багато про що хотілося подумати. Хотілося зрозуміти, що ж таке сталося з ним, чому і — головне — за що. Хотілося розміркувати, як бути далі, де дістати ще сотню і де шукати завтрашній заробіток. Хотілося помріяти про торжество справедливості, про покарання всіх винних, злих і жадібних. Хотілося щастя й радості, спокою й тиші. І — поваги. Хоч трохи.
І ще дуже хотілося плакати. Але плакати Єгор не вмів і тому просто похмуро курив, утупившись у стіл. А коли відірвався від нього і глянув навколо, то раптом побачив, що біля дверей стоїть Колька.
— Синку...— І підвівся. І голову нахилив. А потім сказав тихо:— Кабанчика я прирізав, синку, от, значить.
— Я знаю.
Колька підійшов до столу і сів на материне місце — на табурет. А Єгор, як і досі, стояв, винувато схиливши голову.
— Ти сядь, тату.
Єгор слухняно опустився на лавку. Тицяв наосліп недокурком у герань на вікні: тільки махра тріщала. І очима бігав: навкруг Кольки. Колька подивився на нього, по-дорослому подивився, пильно. А потім сказав:
— Ні в чому ти не винен, тату. Це я винен.
— Ти? Це з якого дива?
— Не зупинив тебе вчасно,— зітхнув Колька.— Ти ж у мене заводний товариш, так?
— Так, синку, правильно.
— От. А я не зупинив. Отже, я й винен. І ти у стіл не дивися. Ти на мене дивися, гаразд? Як раніше.
Сіпнулись у Єгора губи: не зрозумієш, усміхнутися хотів чи свиснути. Насилу дав собі раду:
— Чистоокий ти мій...
— Ну гаразд, досить! — сердито сказав Колька і відвернувся.
І правильно, що відвернувся, бо у Єгора в носі раптом засвербіло і самі собою дві сльози по неголених щоках проповзли. Він змахнув їх, усміхнувся і знову почав скручувати цигарку. І поки скручував її, поки припалював, обидва мовчали: і батько й син. А потім Колька повернувся, блиснув очима:
— Якого я чолов'ягу в Нонни Юріївни слухав, ну, тату! Голосище! Просто як у слона.
Надвечір Харитина поросячої утроби нажарила, напарила і на стіл виставила. Єгор у чистій сорочці на покутті сидів; ліворуч — подарунки, праворуч — півлітра. Кожного подарунком зустрічав та гранчастою скляночкою (лафіт-ничками не розжилися):
— Будь здоров, гостю дорогий. Пий від горла, їж від пуза, подарункові радій.
Бригадирів і виконробів Харитина не зібрала (а може, й не хотіла), але Яків Прокопович приперся.
— Зла на тебе, Полушкін, не тримаю, тому й прийшов. Але закон поважаю сердечно. І тебе, значить, уважив і закон поважаю. Така у мене постановка питання.
— Сідай, Якове Прокоповичу, товаришу Сазанов. Покуштуй нашого частування.
— З нашим цілковитим задоволенням. Усе має бути дотримано, так? Усе, що належить. А що не належить, то фантазії. Бензином би їх полити та й спалити.
Федір Іпатович теж був присутній. Але в собі був увесь, похмурістю запнутий. І тому мовчав: їв та пив. Але Якову Прокоповичу відповів:
— Усім на чужій пожежі діло до душі знайдеться. Кому гасити, кому здріти, а кому руки гріти.
Підскочив Яків Прокопович:
— Як розуміти, Федоре Іпатовичу, цю примітку?
— Законників треба палити, а не фантазії. Зібрати б усіх законників та й спалити. На дуже повільному вогні.
Розпалилася б тут сварка, але Мар'їца не дала. Шарпнула чоловіка:
— Не сперечайся. Не встрявай. Наша хата скраю-скраєчку.
І Вовка з другого вуха підтакнув:
— Може, човен коли буде потрібен...
А Єгор і не чув із свого покуття. Подарунки роздавав, горілкою завідував. Сам пив, інших частував:
— Пийте, гості дорогі! Федоре Іпатовичу, свояче дорогий, милий дружок мій єдиний, чого нахмурився-насупився? Усміхнися, поглянь оксамитно, промов слово своє дорогоцінне.
— Слово? Це можна.— Підніс Федір Іпатович склянку.— З прибутком, господарю, тебе. І з догадкою: коли скрізь усі такі законники, без догадки не проживеш. Ось викрутився ти, виходить, молодець. Авжеж. Хвалю. Чиста душа у рай дивиться.
— У рай? — зажурилася Харитина.— Там, де рай, не наш край. Нам до раю ста карбованців не вистачає.
Здивувалася Мар'їца:
— Ти що це, Тіно, яких таких ста? Кабанчика, певно ж, не без вигоди...
Кріпилася Харитина. Цілий день кріпилася, а тут не витримала. Заголосила раптом, як за небіжчиком;
— Ой сестрице ти моя Мар'їцо, ой братику ти мій Федоре Іпатовичу, ой ви гості мої ласкаві...
— Та ти чого, чого, Тіно? Та стривай голосити.
— Та два ста карбованців — усе м'ясо.
— Двісті?...— Федір Іпатович навіть окраєць випустив.— Двісті карбованців? Це ж як так виходить? Це почому ж кілограм іде?
— А почому б не йшов, та весь вийшов,— сказав Єгор.— Пийте-їжте, гості...
— Ні, стривай! — суворо перебив Федір Іпатович.— Свіжа свининка — не баранинка. Та в цей час, та в місті. Та по чотири карбованці кілограм, ось як вона йде!