— Ще півднинки у нас, півднинки, Єгорушко, завтрашніх. Може, разом підемо шукати? Може, денце все обмацаємо?
Мовчав Єгор. Мовчки ножі оглядав: який менше гнеться. Вибрав, брусок з полиці дістав, плюнув на нього й почав жало ножеві наводити. Обмерла Харитина:
— Ти навіщо ножичок гостриш, Єгоре Савелійовичу? Мовчки човгав Єгор ножем по брусочку: вжиг та вжиг.
І брови в лінію звів. Вицвілі брови були, нестрашні, а звів.
— Єгоре Савелійовичу...
— Воду закип'яти, Харитино. І тази готуй.
— Це навіщо ж?
— Кабанчика кінчати буду. Харитина квочкою підскочила:
— Що?!
— Роби, що звелів.
— Та ти... Ти що це, га? Ти отямся, отямся, бідоносцю нещасний! Кабанчика під ніж пустимо, чим зиму прогодуємося? Чим? Тим, що подадуть Христа ради?
— Я тобі все сказав.
— Не дам! Не дам, не дозволю! Люди добрі!..
— Не репетуй, Харитино. У мене теж свій принцип є, не в нього одного.
Зроду він цих кабанчиків не колов: завжди просив того, в кого око жорсткіше... А тут озвірів наче: схлипував, здригався, ножем бив, не дивлячись. Геть шию кабанчикові пошматував, але прикінчив. І кабанчик той одразу в них просолився, бо сльози на нього з чотирьох очей капали.
Добре, хоч Кольки не було. В учительки Колька відсиджувався, у Нонни Юріївни. Спасибі, добра душа зустрілася, хоч і дівчатко зовсім ще самотнє. З міста.
До ночі розібрали: м'ясо в мішки повкладали, потрух собі залишили. Завдав Єгор мішки на межипліччя і серед ночі на станцію пішов. Сподівався в місто до світанку потрапити і зайняти на базарі містечко, яке людніше, оскільки на власну спритність уже не розраховував. І так не вельми спритний чоловік був, а тепер і поготів: усередину вся жвавість його пішла, як риба в холоди.
— Та вже, значить, так, раз воно не інак!
7
Так сталося, що Колька Полушкін жодного разу в житті ні з ким серйозно не сварився. Ні приводу не траплялося, ні забіякуватих приятелів, і, хоч болю найрізноманітнішого натерпівся доволі, біль цей тільки тіло зачіпав. А от душу ніхто ще досі не займав, ніхто не зачіпав, і тому до образ вона була незвична. Нетренована душа в хлопця була: велика, звичайно, вада для життя, якщо життя це мірками дядечка його відміряти, Федора Іпатовича Бур'янова.
Проте Колька своїми мірами керувався, і тому батьківський ляпас жариною горів у ньому. Горів і пік, не вщухаючи. Дрібниця, здавалось би, нісенітниця: рідна ж рука запотиличник відважила, не сусідська. Почнеш пояснювати кому, засміють:
"Не дурій, хлопче! На батька рідного губи копилиш, поміркуй".
Та самого міркування тут, видно, було не досить, хоч як Колька міркував. Щось іще треба було, і тому він, од сліз осліпнувши, пішов туди, де — вірив він — і без міркування все зрозуміють, розберуться й допоможуть.
— А вони кажуть: "Дай ти йому ляща!" А він і вдарив.
— А ти добрий будь і будь сильний!
Нонна Юріївна добре вміла слухати. Дивилась як на дорослого, серйозно дивилась, і саме через цей погляд Колька пута раптом усі розгубив і заплакав ревно. Заплакав, тицьнувся Нонні Юріївні в коліна лобом, і вона втішати його не стала. Ні втішати, ні вмовляти, що, мовляв, минеться все, забудеться: батько ж ударив, не хто-небудь. Дуже Колька розмов зараз боявся, але замість розмов Нонна Юріївна солодким чаєм його напоїла, ліки дала та спати вклала:
— Завтра, Колю, поговоримо.
На ранок Колька трохи заспокоївся, але образа не минала. Вона, образа ота, наче всередину до нього залізла, так залізла, що він міг тепер на образу цю наче збоку дивитися. Ніби в клітці вона сиділа, мов звірятко якесь. І Колька весь час звірка цього незлагідного в собі відчував, вивчав — і не усміхався. Справа була серйозна.
— Якби він сам мене вдарив. Ну, сам, Нонно Юріївно, бо розсердився. А то ж намовили. Чого ж він до цього себе доводить? Чого?
— Але ж добрий він, батько твій, Колю. Дуже добра людина. Ти згоден?
Нонна Юріївна не сперечалася: сперечатися тут було важко, бо цей предмет Колька знав куди краще. Натякнула обережно: може, з батьком переговорити? Але Колька натяк цей зустрів войовничо:
— А хто винен, той хай перший і приходить.
— Хіба можна від старших таке вимагати?
— А коли старший, то приклад показуй: адже так ви вчили? А він який приклад показує? Наче він кріпак, еге? Ну, а я кріпаком нізащо не буду, нізащо!
Зітхала Нонна Юріївна. Десь там, у недосяжному, майже казковому Ленінграді, залишилася самотня мати, вчителька. Вона єдина з великої, гомінливої сім'ї пережила блокаду і в мирні дні втратила чоловіка. Така сама тиха, старанна й справна, як і Нонна Юріївна: звелено було дочці після навчання їхати сюди, в глушину, на роботу,— тільки поплакала.
"Бережи себе, донечко".
"Бережи себе, мамусю".
Нонна Юріївна в селищі мишеням жила: з дому — до школи, зі школи — додому. Ні на танці, ні на гуляння, наче не двадцять три їй, а всі шістдесят вісім.
— Хочеш пісню про Стеньку Разіна послухати? Пластинок у Нонни Юріївни аж два ящики. А книжок
ще більше.
Господиня навіть побоювалася:
"Зроду ви, Нонно Юріївно, заміж не вийдете".
"Чому ви так гадаєте?"
"А на книжки надто витрачаєтеся. Себе б хоч пожаліли: хлопці книжних не люблять".
Хлопці, може, й не любили, а ось Колька дуже любив. І цілий день вони пластинки слухали, вірші читали, про звірів розмовляли і знову пластинки слухали.
— Ну голосисько, еге, Нонно Юріївно? Аж лампочка здригається!
— Це Шаляпін, Колю. Федір Іванович Шаляпін. Запам'ятай, будь ласка.
— Обов'язково запам'ятаю. От уже, мабуть, сильний був, еге?
— Важко сказати, Колю. Батьківщину залишити і вмерти в чужій країні — це як, сила чи слабкість? Мені здається, що слабкість.
— А може, він через образу?
— А хіба на батьківщину можна ображатися? За батьківщиною завжди правда, Колю. Люди можуть помилятися, можуть бути несправедливі, навіть злі, але батьківщина злою бути не може, правда ж? І ображатися на ^еї нерозумно.
— А татко каже, що у нас країна найкраща: Ну прямо най-най!
— Най-най, Колю.
Сумно усміхалася Нонна Юріївна, та Кольці не зрозуміти було, чому вона так сумно усміхається. Він не знав ще ні що таке самотність, ні що таке туга. І навіть перша його зустріч із звичайною людською несправедливістю, перша його справжня образа була все ж таки ясна і зрозуміла. А сум Нонни Юріївни був іноді незрозумілий і їй самій.