Оба брати ходили до одного класу. Зразу Едмунд ішов звичайно першим в класі, бо був і спосібніший, і більше розвитий від брата. Але вже від четвертого гімназіального діло змінилося. Едмунда почали занімати інші речі, книжка чим раз більше надоїла йому, він почав занедбуватись. Натомість Тоньо аж тепер засмакував в науці: експериментальна фізика, наука природнича — от що заняло його найбільше. Він почав з запалом братися до науки і перегнав брата, котрий зійшов аж на десяту локацію. В вищій гімназії діло пішло ще далі тою самою дорогою. Тоньо держався між першими, Едмунд ледве-ледве перелазив з класу до класу. Замилування до природи поклало незгладиму печать на всю Тоньову вдачу, тим більше, що скріплювалося вродженим його нахилом до задуми і тихої обсервації, його флегматичним спокоєм і спосібностю хоч туго, але зате тривко, на довгі часи принімати вражіння внішнього світу. Оце замилування проявлялось і в усіх його уподобах. Від весни до пізньої осені він найлюбіше бродив по лісах та полях, збирав рослини та комахи, ловив мотилі та мухи, далі від своїх товаришів, селянських дітей, навчився ловити руками рибу і раки, шукати і розпізнавати гриби. Від тої пори закинув збирання комах та непригідної хопти, а таскав додому гриби та раки, на велику радість куховарки. Едмунд сміявся з тих чисто хлопських братових уподобань, але Тоньо походив в тім згляді на грубошкірого звіра, котрого не проймеш батогом: сміх брата зовсім не вражав, а, противно, розвеселював його, і він починав і сам добродушно сміятися, немов се не про нього річ.
Але любов до природи оживила і порушила в Тоньовій душі ще одну живу струну — поезію. Він, переставши ловити та настромлювати на шпильки комах та метеликів, переставши засушувати цвіти, любив не раз цілими годинами лежати на високих берегах Сяну серед цвітів і придивлятися безконечному рухові та життю в природі, вслухуватися в ЇЇ безконечну, а так гармонійну пісню. В таких хвилях йому здавалося, що вся його істота, всіми порами насисається якимсь чудовим блиском, таємними а чаруючими звуками і що ті блиски та звуки не гинуть в нім, не розпливаються, а живуть, носяться в крові, бігають по нервах, немов якісь самостійні, живі і свідущі істоти, що все нутро його заселене ними, що весь він ясніє в темноті, дзвенить серед тиші. І почав він якимись іншими, обновленими очима глядіти довкола себе, на своїх товаришів і на всіх людей, в хлоп’ячому серці почали накльовуватись якісь несупокійні мрії, якісь неясні питання та сумніви. З гарячковою жадобою кинувся він читати книжки; читав, що попадалось йому в руки, без розбору і ладу, починаючи Шекспіром, а кінчаючи Еженом Сю. Але ніде не находив вдоволення, чи, радше сказати, ніщо з прочитаного не западало йому доволі глибоко в душу. Аж случайно попавший в його руки перший том поезій Ніколая Ленау на довший час притяг, причарував його до себе. Наскрізь оригінальна вдача сього геніального поета, його глибоке понімання природи як живої частини власного я, а радше понімання власного я, тонучого в природі, живучого в ній і з нею, близько, нерозривно, та безмірна повня життя напівсонного, а напівдійсного, яка видніється в природі крізь ту поезію, мов через чародійську, всеоживляючу призму,— все те глибоко вразило чутку душу молодого хлопця, і то тим дужче, бо застало в ній вже готову любов до природи і чималий запас живої обсервації. Все те, що він підглянув і підслухав, лежачи годинами серед цвітучої луки або над берегом Сяну під палаючим промінням сонця або під легким літнім дощиком, чи то блукаючи по лісах,— усе те відживало перед ним, прояснювалось якимсь новим світлом і обливалось несказанно чаруючим сяєвом під впливом Ленаувої поезії. Задля того він і не читав тої книжки нараз, а брав щодня одну або дві поезійки і перечитував їх кілька разів, так що, звичайно, вони цілком оставались в його пам’яті,— і опісля вже певно кілька день раз у раз був під їх впливом; строфи поезії були для нього немов дзвіночками, що, раз задзвенівши, викликали безконечні ряди виображень, котрі проносились вихром, зливались, комбінувались і наповнювали душу якимись несказанними солодощами, якоюсь тугою і резигнацією, котрої цілей і причин і дослідити годі. Але поезія Ленау, то не сонний романтизм; є в ній доволі й різких, мужеських нот, що не дають чоловікові забутися і розплистися в мряці сонних мар. І на Тоня ті різкі ноти впливали освіжаючо і не дозволяли йому забутися і замрітися, не присипляли в його душі будячихся важких та пекучих сумнівів о людськім житті, знанні і віруванні, до котрих, хоч і невеличкий, та несмілий привід давала гімназична наука і розмова з найспосібнішими та найбільше мислячими товаришами. І от почав він під тими впливами пробувати й власної сили на полі поезії. Зразу хапався перекладувати на польське деякі улюблені твори улюбленого поета, але швидко побачив, що якраз ті найхарактерніші його ліричні твори майже непереводимі,— так тісно і нерозривно зв’язані з духом німецької мови. Покинув переводи і почав тайком від усіх товаришів складати свої власні думи та виображення в віршову форму. Його думлива, флегматична натура не дала йому впасти в ту западню, в яку впадає найбільша часть початкуючих поетів-гімназистів, в западню многописательства і поверхового та пустого віршомельства. І тут Ленау був йому добрим взірцем, котрого методу можна було наслідувати, вкладаючи заразом в поезію своє власне я. На Ленау Тоньо найкраще побачив, що лірична поезія не може бути нічим іншим, як тільки випливом і виявленням найглибших глибин душі поета, що тільки тоді вона може бути правдива, реальна і цінна, коли є щира, т[о] є[сть] коли душа поета є іменно така, як в поезії виявляється, з усіми її добрими і слабими сторонами; що затим скомпонувати ліричну поезію так само неможливе та пусте діло, як скомпонувати власну душу, і що остаточно у котрого поета душа та низька, брудна та неінтересна, той ніколи й ніяким способом не здобудеться на чисту, правдиву ліричну поезію. І от сею-то дорогою дійшов Тоньо до такої думки, що, хотячи бути поетом, правдивим і щирим, треба бути правдиво добрим, чесним і розумним чоловіком, треба не мати й зерна неправди за собою, треба плекати в серці невгасаючий огонь любові до людей і до добра загального, а не допускати туди ніякого бруду, ніякої низості і погані, щоб можна було не тільки щиро та ясно відкривати власне нутро цілому народу, але щоб притім зігріти той народ огнем власного серця до вищого, ідеальнішого змагання.