— Агій на тебе! Ще хто знає, чи я й наполошив, а він уже аж почервонів, так розлютився! Фе, Мундзю, негарно таким бути!
— Мовчи, дурню! — крикнув Мундзьо. — Що то, хто з нас старший, я чи ти? Яким правом ти будеш мене розуму вчити?
— Ну, ну, ну, гамуйся, гамуйся! Я тому не винен, що ти старший і такий дразливий. А ти вже зараз і: дурню! А що якби я взяв та й розсердився на тебе? Бо скажи по правді: який я в тебе дурень? Хоч ти роком старший від мене, але оба ми разом матуру здали, і ся тілько між нами різниця, що я маю п’яту локацію, а ти п’ятнадцяту.
— О, вже мій Тоньо почав на своїх локаціях їздити! — сердито буркнув Мундзьо і відвернувся.
— Ні, ані не думаю їздити, а тілько кажу, що якби я був такий, як ти, то мав би право нагніватися на тебе. Але я не гніваюсь, бо знаю, що ти се так сказав,— спалахнув та й ляпнув!
Мундзьо йшов відвернений, а при остатнім слові брата навіть плюнув і пробуркотів:
— Тьфу! П’ята локація й "ляпнув". Що то за естетичне, що за гарне слово! Ляпнув!
— Ну, то нехай тобі буде: бовтнув!
— Ще краще. Ану, ще як інакше!
— Ет, тобі-бо не догодиш! — напівповажно, а напівжартом сказав молодший. — Коли хочу докладно висловити те, що думаю, то мушу ж ужити такого слова, яке, на мою думку, найвідповідніше.
— О, певно! І саме найвідповідніше: ляпнув! Ха, ха, ха!
— Ха, ха, ха! — засміявся і собі молодший, рад, що хоч таким способом прогнав хмару з чола старшого брата, з яким хотів у добрій злагоді викупатися і пройтися по лісу поки до обіду.
[Та не відразу роз’яснилося чоло Мундзя. Змалечку він не любив якось молодшого брата. Не знати, чи причина тої відсутності симпатії лежала більш у зовнішніх різницях, чи в незгідності характерів обидвох братів. Обидва хлопці гарні, здорові і вродливі, а проте, споглянувши на них, ніхто не сказав би, що це діти одного батька та одної матері. Старший Едмунд в матір і в старшу сестру вдався: золотоволосий, білий...]
II
[Ед]мунд в матір і в старшу сестру вдався: золотоволосий, білий-білий, з дрібнесенькими пстругликами на подовгастому лиці, з правильними і такими ніжними та м’якими очертами, мов у панночки. Носик невеличкий, прямий, губи тонкі, чоло високе, але трохи, звужене і немов наперед зігнене, очі ясні, сині-сині, аж сапфірові. З натури прудкий і палкий, вельми спосібний, але зате й вельми розпещений матір’ю і сестрою, котрі його, як найподібнішого до себе в цілій сім’ї, найбільше любили, Едмунд одмалку був правдивим взірцем панича-обивательчука і, чим більше підростав, тим більше вдосконалювався на тій дорозі. Мати, котра цілим серцем прилягла до нього, старалася влити в нього весь скарб тих шляхетсько-польських понять, поглядів і традицій, котрий сама винесла з свого батьківського дому і зберегла серед тисячних життєвих бур, зберегла серед руїни маєткової, серед пригод повстанського життя, серед недостач і клопотів еміграційного бідування, серед гарячих диспутів еміграційних, то крайнє демократичних, то завзято, аж до фантастичності, аристократичних еміграційних кружків в Парижі. І зерно її падало на добру ріллю: Мундзьо виростав на правдивого панича з усіми тими манерами, поглядами і вподобами, які ціхують польського панича між усіми паничами на світі. Гордість на свій рід, на своє шляхетство, на свою кров, хоч і таєна перед очима простаків, все-таки була основним звуком в акорді його цілого світогляду; доповнюючим її звуком була тиха, але сильна і в кождім його руху чутлива погорда для всього, що не шляхетське, не благородне, для "гміну" і "хлопської крові". Мати називала се делікатно "дистинкцією" І дуже велику вагу клала на неї, а Едмунд переняв її не стільки розумом і поніманням, скільки нервами; вся суть його натури обрушувалась обридженням, погордою, ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нужденне та низьке, що грубе, незручне, незграбне, неделікатне. В парі з тими основними симпатіями і антипатіями йшли й другі, вже вихованням накинені привички та уподобання. Мундзьо одягавсь завсіди старанно і елегантно, з шиком І любив, коли товариші завиділи йому. Він говорив завсіди дочірними словами і стерігся перед чужими і низькородними скомпромітуватись яким-небудь грубим словом, хоч дома, а особливо перед молодшим братом, не раз умів бути й грубіяном. Додати до того правдиво панські уподобання його в їзді верхом, фехтуванні шаблею, танцях і гімнастиці, в полюванні і розговорах о всіх тих речах з подібними до нього паничами — борони боже, з низькородними! Для тих він мав тільки напівпротекціональну, а напівіронічну "благосклонність" — а будемо мати перед собою повну духову фізіономію панича Едмунда Трацького, укінченого ученика сьомої класи гімназіальної в Перемишлі.
Молодший брат його Антоній — або, як його звичайно звали, Тоньо,— неначе зовсім з іншого дерева яблуко. Ростом, як на свій вік, високий, плечистий і костистий, лицем крихітку смаглявий, з чорним, грубим і, мов щіть, прямо стирчачим волоссям, з чорними, мов уголь, яркими очима, з правильними, але грубими і повними очертами лиця і з здоровою краскою на щоках, з великими і сильними руками, немов сотвореними для плуга або для сокири,— походив на якусь гарну хлопську дитину, приняту панством Трацькими на виховок. Тільки високе, широке і блискуче чоло, очі, ніс, і уста, великі, з товстими, хоч і дуже гарно викроєними губами, були мов скопійовані з батька.
А вже натурою, темпераментом, уподобами своїми Тоньо не вдався ні в кого з сім’ї. Відмалку повільний, флегматичний і склонний до задуми, недбалий на поверховий вигляд, він був правдивим хрестом для матері, котра ніяк не могла йому вщепити в голову своїх правил чемності і дистинкції. Не знати, чи задля вічних наган та сварок матері, чи з якої вродженої симпатії, він найрадше любив пересиджувати в кухні, слухати гомону і жартів слуг, бавитися з простими сільськими дітьми в їх прості, а не раз і зовсім з погляду пані Трацької неприличні забави. Тільки в такім товаристві він оживлювався, гомонів і бігав; в покоях ставався мовчазливий, неповертливий, незграбний, або, як говорила мати, зовсім дикий. З часом однако ж удалось матері його трохи обтесати .і освоїти — головно причинивсь до того вплив старшої сестри, котру Тоньо дуже любив, — але зробити з нього панича на взір Едмунда мати таки не здужала. Противно, в школі він дружив з біднотою, а уникав товариства обивательських синів; гроші, які діставав від батька, повертав не на краватки, манжети, запинки та інші того роду цяцьки, а на запомогу своїх бідних товаришів та на книжки, котрих за кілька літ у нього назбиралась повна шафа. Батько наняв для них у одного латинського каноніка дві комнатки, осібну для кождого,— і ті комнатки швидко приняли фізіономії, зовсім не подібні до себе, а характеризуючі вповні різницю духових фізіономій обох братів. Едмундова комнатка, чистенька і елегантна, мов салоник, з великим дзеркалом на стіні і з гарними меблями, випозиченими у хазяїна за невеличкою місячною доплатою; в головах над ліжком висіла мисливська трубка, гарно роблений ріжок до пороху, а понад тим розіп’ята на дощечці і засушена красоворонка, застрілена самим молодим властивцем. Праворуч над ліжком на стіні висіла стрільба — маленький, а коштовний револьвер і райтпайч. На стінах пишались фотографії батька й матері і самого Едмунда,— фотографії цілого класу своїх товаришів він не хотів туди вішати і навіть купити не хотів. Зато Тоньова комнатка убрана була зовсім простенько, хоч і вигідно. Крім ліжка, шафи з книжками і другої з одінням, не було в ній нічого, лиш великий дубовий стіл на середині з поставленими довкола нього восьми чи десяти простими кріслами. Тоньо з своєї комнати зробив читальню для своїх товаришів, куди в вільні години сходилася купка учеників, чи то користати з Тоньової бібліотечки, чи так-таки вчитися спільно. Особливо зимою багато бідніших учеників користало з щирих запросин Тоня; учитись, писати або читати в теплій, гарній комнатці було далеко приємніше і корисніше, ніж в тих нужденних тісних та душних норах, повних не раз диму, дітей і ремісницького стуку, в котрих мусили жити бідні ученики. То й само собою розуміється, що Тоньова комната не могла бути така чистенька, як Мундзьова: поміст заболотяний та мокрий, по кутах напльовано та понакидувано недокурків сигар, огризків овочів, ліжко пом’яте, бо й на ньому не раз сиділи ті, що не мали місця при столі, а на столі в неладі накидані книжки, папери та пір’я. Едмунд, проходячи через Тоньову комнату до своєї, звичайно тільки кривився та тайком спльовував; зразу він сварився на брата, жалівсь хазяїнові, але, коли все те нічого не помогло, махнув рукою. Часом тільки він заходив туди, щоб попросити кого-небудь з братових гостей — зробити йому задачу або показати розв’язку якої-небудь математичної формули,— та й то, одержавши, чого йому було треба, зараз уходив до своєї комнати, куди нікого не впускав, крім кількох своїх спеціальних приятелів-обивательчуків.