Він не підводив очей від письмового стола, поглинутий важкими роздумами про долю пілотів.
— Так, сер. їм доводиться ризикувати,— сказав Скотт, раптом пожалівши Уоррена, як він нікого ще й ніколи не жалів, але безсилий допомогти йому перебороти горе.
— Напевне, так воно й було. Він вирішив ризикнути і полетів на цьому літаку?
— Ні, сер,— сказав Скотт з усією делікатністю, на яку тільки був спроможний.— Бентінк був переконаний, що літак у цілковитому порядку.
— Він і нас у цьому переконав,— втішливо додав Куотермейн.
— Ага. Я вірю... А це абсолютно точно? Не може бути, що він...
— Ні, генерале. Не може. Він згорів разом з літаком...
— Люсі... тобто місіс Пікерінг мені переказала, що ви поговорите з моєю дочкою. Адже ви, Скотт, познайомилися з нею на її весіллі?
— Так точно, сер, познайомився.
— Я дуже вам вдячний, що ви згодились її навідати...— Уоррен розчепірив пальці, потім стиснув їх знову.
Вони мовчали. Слово було за Уорреном. Генерал підвівся — благовидий сивий чоловік з восковим обличчям і негнучкою лівою рукою,— вони підвелися також. Тоді Уоррен видушив з себе:
— Вірю, що ви піклувались про нього всю дорогу, Скотт. Ну, а те, що сталося в повітрі, вас уже не обходило.
— Ні, сер, обходило!— голос Скотта пролунав різкіше, ніж він того бажав, а сам він трохи подався назад,— Біда в тому, генерале, що я зовсім не розуміюсь на літаках. Мені довелося звіритись у цій справі на Бентінка.
— Авжеж. Авжеж. Дякую, що зайшли. Ви діяли правильно, Скотт. Ми взагалі задоволені вашою роботою. Невдовзі ми сподіваємось дати вам ще відповідаль-ніше завдання. Але, знаєте, вам не завадило б мати вище звання...
Скотт повагом віддав честь, звично приклавши пальці до скроні.
— Ну от, поки що все,— сказав Уоррен і ніби сховався у шкаралупу, замкнувся віч-на-віч з самим собою.
Говорити й справді не було більше про що; вони залишили його таким самим одірваним од світу, як і знайшли. Його відгороджувала від них неприступна стіна.
— Я не встиг вам сказати,— згадав Куотермейн, коли вони вмостилися в джип, позичений Куотермей-ном у таборі Мені.— Ходять чутки, ніби Черч вирішив приєднати до нас частину загону далекої дії. Або влити нас туди, точно не знаю.
— Назовсім?
— Господи! От про це я й не подумав!— вигукнув Куотермейн.— Звісно, ні. А втім, не знаю. Можливо, тільки на час нового наступу. Та коли Уоррен натякнув на ще відповідальніше завдання, я зрозумів, що ці чутки мають під собою грунт.
Джип задиристо підстрибував усіма своїми чотирма колесами. На рівній дорозі ця машина нагадувала норовистого віслюка, але в чутливих, проворних руках Куотермейна вона оберталась на тонкий, слухняний механізм.
— Хай їм чорт! Мені це зовсім не по нутру, Скотті. Якщо Уоррен і Черч зібралися назовсім влити нас у загони далекої дії — справи наші нікудишні.
— Напевне, що так,— озвався Скотт.
— Кривавий Черч давно замислив кудись нас зіпхнути. Ще відтоді, як загинув Пікерінг. А зараз для нього саме підходящий момент.— Куотермейн розпалювався дедалі дужче. Скотт кивнув.
— Послухайте, Скотті. Ви теж не сидіть склавши руки,— провадив своє Куотермейн,— Чи не можете ви пробитися до когось нагору через Люсі Пікерінг?
— До кого?
— Не знаю. До Уоррена чи будь-кого з них. Люсі знає, як це зробити.
—г— Та ми ж тільки-но від Уоррена...
— Тоді я цього не допетрав. А загони далекої дії одержують зараз безліч зброї, їх спішно завалюють боєприпасами. І тимчасово нас туди ввіллють чи назавжди — це все одно, бо Черч, по-моєму, явно готує якусь нову ідіотську операцію.
— Для нас вона буде останньою,— цинічно втішив його Скотт.— Будьте ласкаві, випустіть мене тут з машини.
Було вже темно — на землю щойно спала осіння кіч, і вуличні ліхтарі сіяли мертвотно синє обманливе світло, захищаючи місто від бомб та руйнування. Але Каїр був надто брудний, щоб його всерйоз варто було руйнувати.
— Заїдьте до мене завтра після обіду,— сказав він Куотермейну.
— Я повернусь до Каїра вранці. Нам з вами треба побувати в Абассії.
— Ні,— сказав Скотт.— Вранці мені треба сходити до дівчини.
— Дружини Бентінка?
— Еге.
Куотермейн поїхав, а Скотт зайшов у найближчий кінотеатр і просидів там доти, доки на закінчення програми не було виконано єгипетський державний гімн.
Такий фінал не порадував Скотта. Він прочалапав додому в Матарію пішки усі п'ять миль, думаючи про державні гімни. Порівняно з іншими гімнами єгипетський звучав, як акомпанемент до акробатичного номера в цирку. Єгипетські хлопчаки в перших рядах завжди співали під його музику непристойні куплети, закликаючи небо послати на землю нечистоти й обрушити страшну помсту на виконавицю танцю живота Тахіро Каріоку. Одного разу в пустелі Скотту довелося чути, як солдат-валлієць співав такі самі куплети на мотив англійського гімну, співав так голосно, чітко й майстерно, що весь величезний табір принишк, прислухаючись в темряві до його співу. Потім, уже під кінець, якийсь офіцер сердито закричав з свого намету, щоб винуватець негайно з'явився до нього. Той не послухався, і офіцер послав по нього свого вістового. Співак затіяв з вістовим, що навпомацки нишпорив по темному табору, гру в хованки, і вістовий нарешті загорлав :
— Гей, Таффі! Заткни пельку і дай нам усім спати!
— Порядочок, Артуре, потерпи!— гукнув у відповідь невидимий Таффі.— Другий куплетик ще кращий!
І він проспівав другий куплет, хоч лементування офіцера розлягалося по всій пустелі:
— Мовчати! Чуєш? Мовчати!
Валлієць доспівав пісеньку до кінця, і табір влаштував йому бурхливу овацію. Скотт засміявся, згадуючи про це зараз. Не зупиняючись, він скинув похідний кітель: йому здавалося, що плечі й груди в нього розпухли й ось-ось розірвуться,— так він запарився від швидкої ходи.
Бар'єри! Геть усе на світі створено для того, щоб розділяти людей* На світі є солдати і є офіцери. На світі є гімни, але до них чомусь вигадують нові слова. Одначе сміх, що ним вітали Таффі, лунав, як монолітний хор безлічі голосів. І чулася в ньому не тільки жартівлива веселість, але й незбагненна сила, якої офіцер так і не зміг зупинити. Вона прокотилася через голову офіцера з його наказами, мов хвиля по гальці,