— Не так це просто,— признався він.
Скотт усвідомлював тепер тільки одне: зупинитися він уже не в змозі. Зібрати викривальні докази проти
Черча — ось завдання. Але він не знав, як це зробити.
— Капітане Скотт!
В двері скреблася тітонька Клотільда.
— Що?
Скотт засунув міни під ліжко.
— Зійдіть униз, подивіться, як моя черепаха виходить до хліба.
Скотт відчинив двері, і в темряві його намацала рука. Стара тихенько сміялася, наперед потішаючись з тієї забавної розваги, яку вона приготувала для Скотта.
— Ось побачите,— примовляла вона.— Черепаха виходить на голос. Ось побачите.
Скотт допоміг їй зійти по цегляних приступках надвірних сходів, а вона вже на ходу гукала черепаху:
— Фелу, Фелу, Фелу!— Потім додала по-італійсь-ки: — Я дам тобі хлібця, доню!
Стара зупинилася біля крана, з якого вода капала у велику раковину, і попросила Скотта стати ближче до глинобитної стіни.
— Ось тут я посиджу, а вона до мене вийде. Чужих вона соромиться,— сказала стара.
Скотт відійшов до стіни й помітив, що з сусіднього саду за ними стежить, простягнувшись на земляній покрівлі, рослий молодий єгиптянин в офіцерській формі; це був темношкірий вусатий чоловік з серйозним виразом обличчя. Очі в нього були молоді й стривожені, але підборіддя та ніс як для стривоженої людини здавалися надто жорсткими.
— Здрастуйте,— сказав йому Скотт.— Ви вже бачили цю виставу?
Єгиптянин кивнув.
— І не раз,— відповів "він, з трудом вимовляючи англійські слова.
— То Гамаль,— втрутилася в розмову тітонька Клотільда й додала по-арабськи: — Гамаль бачив не раз, як годують мою черепаху. Скільки років ти це бачиш, Гамаль? Усе своє життя. Атож, я годувала її ще до того, як ти народився. Маленька Фелу старша за тебе, Гамаль.
Гамаль кивнув, і його велике, сором'язливе обличчя розпливлося в білозубій усмішці, надто широкій, щоб виражати скороминуще вдоволення.
Скотт не став заводити розмови з єгиптянином; він прихилився до глинобитної стіни, грівся на сонечку й ліниво поглядав на незнайомця, що лежав просто в нього над головою. А стара з вузенькими очицями, в чорному коленкоровому платті, гукала в простір:
— Фелу, Фелу, Фелу!
Повільно, з надсадним трудом і якоюсь байдужою впертістю, древня, як світ, зелена черепаха виповзла з нори під манговим деревом і почала свою незграбну подорож прямо до жінки, що нерухомо сиділа на низькому садовому стільчику.
— Неймовірно!—не зводячи з неї очей, видихнув Скотт.
— Т-с-с!— різко обірвала його тітонька Клотільда.
Волочачи свій важкий хвіст, черепаха дюйм за дюймом наближалася до простягненої руки. Та ось вона зупинилась, щоб оглянутись довкола, і, залишивши в пилюці сліди пазурів, почимчикувала далі. Вже майже зовсім біля руки вона сполохано заклякла і втягла голову в панцир. Біла, з набряклими венами рука не ворухнулась. Вона чекала, і черепаха вистромила голову знову. Подолавши останній дюйм, всупереч тисячолітній мовчазній підозріливості, що нагромаджувалась у неї під панциром, черепаха нарешті тицьнулася ротом у розкришений хліб і повільно витягла шию, щоб проковтнути кілька крихт.
Скотт терпляче спостерігав, як ця процедура повторювалася знову, знову і знову.
Тітонька Клотільда підвела голову і посміхнулася в той бік, де він стояв.
Черепаха раптом сховалася під панцир.
— Ессо! 1— сказала стара.— Ну, пропало. Тепер вона довго не вийде.
Тітонька Клотільда взяла черепаху на руки, ніжно почухала панцир, погладила вказівним пальцем краєчки шийного отвору й поклала її в ямку під манговим деревом. Хліб вона висипала в маленьку заглибину між корінням.
— Що її злякало?— запитав Скотт.
— Гамаль. Він зіскочив з даху. От непосидющий!
Скотт подивився вгору. Єгиптянина вже не було.
Ось! (Італ.).
Куотермейн приїхав з табору Мєни, і вони разом пішли до генерала Уоррена, який був ідеалом усіх англійських солдатів. Він сказав їм стриманим і втомленим голосом:
— Здрастуйте, Скотт. Здрастуйте, Куотермейн. Скотт неквапливо віддав честь, а Куотермейн відповів з своєю незбагненною привітністю:
— Здрастуйте, сер.
Генерал через силу посміхнувся, ніби в подяку, що дружелюбність Куотермейна звільняє його від необхідності першому почати розмову.
Скотта приємно вразило, що генерал запам'ятав їх імена.
— Сідайте,— запросив він.
Вони сіли на тверді похідні стільці. Кабінет Уоррена складався з нефарбованого соснового стола, стін, обвішаних картами, та дротяних корзинок для паперів, таких самих, як і в кожному штабному кабінеті, з тією лише різницею, що тут їх було неймовірно багато. На стіні висіли дві оздоблені сріблом вуздечки, а поруч них, просто над головою генерала,— пара дуже потертих позолочених шпор — згадка про молодого гусара чи молодого улана з кордонів Індії, згадка про самого Уоррена.
— Як ви себе почуваєте?
— Добре, сер.
— Дав вам генерал Черч хоч кілька днів відпустки?
— Ні, сер,— з тією самою дружелюбністю сказав Куотермейн.— Ми переформовувались.
— А-а. Ви, топографи, останніми днями, здається, не знаєте, куди себе діти?
Цього разу промовчав Куотермейн. Уоррен знемагав від внутрішньої боротьби, Скотт стежив за тим, як Уоррен вибивається з сил, аби сказати те, що йому треба було сказати, а може, й домогтися того, чого він повинен був домогтися: виграти хоч якусь битву в пустелі. Хоч одну-однісіньку битву.
— Мені б не хотілося надокучати вам особистими справами...— почав він і замовк, щоб не вилити все до кінця.
— Нічого, нічого, просимо вас,— сказав Скотт і раптом відчув полегкість: він бачив, як генерал змагається з ідеальним солдатом у самому собі, силкуючись хоч трохи відтанути.
— Я не маю ніякого права вас допитувати,— промовив Уоррен.— Ну, а інші не мають не тільки права... але й можливості...
Страх, що полонив цю людину, подумав Скотт, нагадує страх голодного, який зненавидів їжу і, змушений їсти, страждає. Кожна людина — пожива для інших, і всі люди — пожива для одного (Скотт знав, що такий його власний погляд на людську сутність), а Уоррен боявся доторкнутися до людини і через те мучився, силкуючись розібратись, чим дихають оці двоє, що сидять перед ним.
— Видно, такий кінець був неминучий?— сказав він.— Я маю на увазі смерть молодого Бентінка. Боюсь, що ці молоді льотчики надто часто наражають себе на небезпеку. Вони йдуть на такий крайній ризик...