До Скотта долинув з вулиці гудок клаксона її "шевроле".
— Скотті!— покликала вона неголосно, знаючи, що він її все одно почує.
Він натягнув кашкет, насунувши його за звичкою низько, мов середньовічний шолом, зійшов східцями в сад, під молоді мангові дерева.. Біля воріт він уже міг розгледіти обриси постаті в машині, але ще не бачив обличчя. Та йому й не треба було його бачити: він здалеку відчував упевненість Люсі в своїй правоті.
Скотт вийшов з воріт і на широкому тротуарі просто перед собою помітив якусь тінь. Він відчув, що хтось очікує його, і обернув голову. І тієї ж миті зрозумів, що зараз у нього вистрілять. То був мовчазний лейтенант Хакім, який ще вірив, що все вирішує куля.
— Ах ти ж поліцейський виплодок!— з глухою ненавистю просичав Хакім по-англійськи і вистрілив, тримаючи важкий "люгер" у правій руці і підтримуючи його тонкою кистю лівої.— Ось тобі, англієць! Ось вам усім! Усім англійцям! Усім англійцям!
Всі кулі ввійшли Скотту в груди, і тільки остання в руку, якою він хотів захиститись, примовляючи:
— Ні, Хакім! Не я! Не я!
Та сказав він це занадто пізно.
Скотт не чув, як відлунюють постріли; не бачив, як майнула тінь людини, котру він ледве знав; не розібрав,, що кричить жінка; не зрозумів, від чого такий страшний біль у всьому його великому тілі,— він нічого більше не бачив, не відчував і не розумів. Все, що йому залишилося, було мовчання, довге сліпе мовчання, таке довге, що в цьому мовчанні, здавалося, минуло все його життя. І тієї самої миті, коли він обірвав це мовчання, воно вирішувало: жити йому чи померти.
Каїр
Червень, 1956