Та не лише тому співало, їдучи на вітчину, косацтво. Похід і справді був весільний. За вивідною сотнею та тисячею сторожі гуцав критий повстю та голубою китайкою віз о чотирьох конях, у якому на м'яких скоряних перинах їхала колишня роба, а тепер наречена жона Великого князя Осмогруда. Отець її, руський князь Воїст Берило, був теж тут, на стрункому білому коні, а за ним, по чотири вряд, виступали його боляри, та ліпші, та малі можі, й теж усі на білих конях, бо сі коні водились дикими табунами лише в їхній, Руській землі, в озерних заплавах Верхнього Богу. Далі, також по четверо, йшла тьма почтових ратників Берила, що різнились од косатих воїв Великого князя й стриженим кружка волоссям, і довгими двосічними мечами, й довгими списами, на які вони казали копіє.
Поряд із чорновусим Воїстом Берилом їхав його брат, руський князь Радун Струнич, і то теж було не проста собі витівка. Майбутня Велика княгиня не в болоті й не в лісі виросла. Вона походила з давнього роду, що давав своїй україні й князів, і великих князів, і сі двоє всіляко підкреслювали се перед іншими. Й аж по них їхав на буланому жеребці Осмогруд. І хоч він і сьогодні був у червленому великокняжому вбранні, та навхрест із мечем був перепасаний довгим весільним рушником. Лише на вітчині своїх предків, за Ірпенем і Тетеревом, він стане можем княжні Дані, а тепер — тільки наречений між. Спершу вони вклоняться високим могилам вітця Велеслава, й діда Боримисла, який у кривавій борні зміг персіянина Дарія, й святій пам'яті інших Осмогрудових пращурів-жупанів, як перед сим уклонялися могилам пращурів Даниних, — тоді принесе в жертву трьох коней і трьох півнів у хоромі Полеля, на якого руси речуть Дажбог, аж по тому візьме Данку за пишний вишиваний рукав і введе її до високовежового вітчого терему, де вже й сам хтозна й відколи не був, і вклониться рідній матері.
За Великим князем їхали сіверський князь Любиця Пугачич, велій болярин Дорогомир та малий болярин Людота — великокняжі сватівники й старости, й Осмогруд раз у раз посмикував свого буланого, щоб не заїдався з їхніми кіньми.
Одного ранку, вже далеко за Порогами Данапра, по дев'ятнадесятому чи двадесятому дні путі, до Великого князя прискакав гонець із голови походу:
— Кличе тебе наречена жона твоя…
Іншим разом Великий князь ніколи б не вважив таким мольбам, та цілими днями тепер він тільки й думав про Данку, й негайно зострожив буланого. Й гнав не дуже довго, бо почтова тьма його тестя не знати чому теж спинилася. Холодний клубок остраху підпер груди, й він стрибнув із коня вже біля самого воза й заглянув під ширму передка. Данка разом з двома робинями була там, й Осмогруд заспокоївся:
— Чого-с кликала?
Ясноока Данка поволі підняла прозорий полоток, що затуляв її вид, і благально мовила:
— Речи, Великий княже, тамтого старця пустити.
— Якого старця?
Княжна махнула рукою в бік Данапра, де юрмилися люди. Кілька волфів тримало задрипаного сивобородого чоловіка, ще один в'язав йому руки назад. Осмогруд почав сходити в берег, але назустріч йому прискакав малий воєвода Слободан, устромивши ноги в петлі сідла. Ся його витівка й досі дратувала Великого князя, жоден косак не наважувався перейняти її в малого воєводи, щоб не сміялись інші, та зараз було не до сього, й Осмогруд спитав:
— Що то за старець?
Та не став слухати пояснень і важко збіг закляклими ногами в берег.
— Що то за старець? — поспитав він і в головного волфа Вербана, який крутився коло задрипаного незнайомця.
— Рече, ніби він є роду болярського, Великий княже! — з посміхом одповів чільний жрець Юра Побідника.
Осмогруд підійшов і став коло зв'язаного:
— Хто єси?
— Радой, Радоєм кличуть мене.
— Якого племені єси?
— Северин єсмь, кіріє.
— А пощо звеш мене, як неначе грека?
— Був єсмь у полоні в грецькому торжищі Ольбії. Я єсмь син болярина Лиса.
— Й куди йдеш?
— Додому, кіріє.
— Бреше, Великий княже! — вихопився вперед шрамовитий між Вовко, якого Осмогруд добре знав. — Се я-м упіймав його. Йшов сей ускок на полудень, а я-м наздогнав його.
— Якої віри єси? — раптом спитав Осмогруд.
— Сіверської.
— А для чого маєш таку бороду?
Старець од несподіванки розгубивсь. Осмогруд почервленів од раптового гніву:
— Переметник єси ти в грецьку віру!
Всі збуджено загомоніли, й упійманець безпорадно заблимав на всі боки. Та серед сієї юрби годі було шукати співчуття. Сива кучмата голова хилилась і хилилась йому до самих грудей. Тоді він ураз підвів очі на Великого князя й попросив:
— Нехай одпутають мені руки.
Осмогруд кивнув волфам, і ті пустили старця. Старець торкнувся чола й спитав:
— Хто вміє грецького письма?
— Я вмію, — буркнув чільний волф Вербан.
— Тоді прочети ось тут! — старець показав собі на чоло, де виднів ледь загоєний шрам.
Вербан підступив ближче й переклав:
— "Держіть мене! Я втікаю!"
Се міг бути й не грек, хоч і розмовляв з грецьким приголосом, й Осмогруд наказав волфам:
— Одпустіть його, й пришибіть, і дайте комоня на дорогу.
Й повернувсь іти геть, але зустрівся з глумливим поглядом Слободана.
— Я знаю сього старця, Осмогруде. Се є купець із грецького торжища Ольбії.
— Грек? — Осмогруд подивився на бородатого — Відпустіть однаково, й нагодуйте.
— Не є грек! — вигукнув Слободан. — Сіверського племені він, але чинить требу грецьким кумирам і зветься Гіпербол. Був робом, а тоді греки одпустили його.
— А требу чинить грецьким кумирам? — гримнув Осмогруд і приступив до Гіпербола. — Так? Але северин не може жити робом, забув єси?
Гіпербол упав навколішки й майже до землі схилив голову.
— В'яжіть, — притишеним голосом повелів Осмогруд. — Ні северин, ні русин, ані древлянин не може жити в полоні.
Волфи міцно скрутили Гіпербола й звели на ноги, й у сей час підбігла княжна Данка, закутавши вид прозірним полотком:
— Великий княже! Ліпше забий мене, а крови перед моїм вінцем не лляй! То є зла прикмета.
Але Великий князь, і не глянувши на свою наречену жону, проказав глухим надтріснутим голосом:
— Перед твоїм і моїм вінцем я-м пролляв уже кров їдної людини. Й проллю кров комождого, хто зрадить україну свою й покон вітців своїх і кумирів.