Опія голосила найдужче, й не тільки тому, що так належало молодій жоні небіжчика. Вона не лукавила. В той день, коли прилетіла чорна звістка, юна княгиня запнулася чорною хусткою й вирішила не скидати її до останку. Ні, не вирішила, то було зрозуміло й так, само собою. Вона роздерла на виду своєму всю шкіру, й головне, навіть болю не відчула, хоч думала, що страждання бодай трохи вгамують отой вогонь і той холод, що впереміж поймали її зболене й усмерть нажахане серце.
На чолі князів, жупанів, панів, веліїх та малих боляр підійшов той, що лишився вождем посиротілого воїнства. Ліва рука в княжича Осмогруда була геть скривавлена, й він тримав її високо над собою, щоб отців дух бачив свою рідну кров. Але вуста Осмогрудові були німі — воїнові не личило оплакувати воїна слізьми, хай те роблять жони, та діви, та роби, та підлітки, яким ще не дали в руки ні меча, ні бойового списа. Витязя личило ожалувати кров'ю, й Осмогруд показував вітцеві свою жалобу.
Вся дубова корста по боках і на вікові, яке щільно затуляло небіжчика, прихищаючи від злих сил і злих помислів, була обкута взороччям з тонких золотих бляшок, і прихмарене сонце часом розбивалося на них тисячами іскрин. Жупан Гостомисл Диба підійшов до княжича й шепнув йому на вухо:
— Осмогруде, боляри хочуть кричати славу Великому князеві.
— Якому князеві? — не зразу второпав Осмогруд, по тому думка осяяла його зіниці, й він сердито перепитав: — Хіба Великий князь, отець мій, уже в іраю? Він з нами.
Жупан і вуха не дав тим словам.
— Вельми-с молодий ще ти, княже, й не маєш очей до всього. Ще на тій сідмиці, коли прилинула чорна вість, волфи погнали гінця до бродників кликати Соболя.
— Соболь є старший од мене, — сказав Осмогруд, — і йому належить меч Юра.
По тих словах він опустив закривавлену руку додолу й відійшов убік. Гаряча кров із свіжої рани затекла йому в рукав і тепер липла. Над усім натовпом стояв плач Опії, їй приголошували інші жони, й жінки, й роби. Осмогруд не знав, що йому далі діяти. Скрізь никали волфи й кадили тліючими головешками між полоток, у кущах і попід деревами, де на душу небіжчика могла чигати яка завгодно лісова, й лугова, й земляна, й огнищанська погань. Кількоро дітей, яких з осени привезли в Стан, блукали, мов неприкаяні, й дивилися на всіх переляканими очима. Люди вмирають часто, й се одне; коли ж Морана вкаже пальцем на князя та ще й великого, страхи поймають душу, й водять людину, мов сліпу, й людина не може знайти собі місця
Опія доголосилася до того, що її, скривавлену розкуйовджену й ледве живу попід руки відвели в полотку. Й коли жони та жінки вели княгиню, встріч на змиленому червоному жеребці виринув з-за крайніх наметів, що побіля самих возів, старший син померлого князя — Соболь. Княжич упізнав Опію, хоч у неї всенький вид був у крові, подряпаний і спухлий, але не спинився й смикнув жеребця за повіддя. Вслід княжичеві їхало ще двоє боляр та двоє волфів — теж верхи. Побачивши стовпище людей поміж деревами, Соболь звернув жеребця туди, а під'їхавши, зіскочив додолу й аж присів — ноги поклякли від безперервної дводобової гонитви. Він узяв із собою трьох коней, двом у дорозі підрізали жили на ногах, бо пристали, й тільки сей, червлений, довіз вершника до Стану.
Біля крайніх людей, які щільним колом оточили корсту Велеслава, Соболь витяг із тулії довгу стрілу, з розгону проштрикнув нею ліву руку й крикнув од лютого болю:
— Розступіться!..
Вої, й можі, й пани та боляри всякі, й старці та жони заозиралися й почали неквапом давати шлях прибулому княжичеві, який урочисто ніс над головою криваву шуйцю. З рани цебеніла кров і теж затікала в рукав, як і допіру молодшому синові Велеслава. Дійшовши таким чином до самої корзни, де голосили й терзалися жони, діви й, дівки, Соболь крикнув могутнім голосом, і всі нараз помовкли:
— Виджь, отче, рідну кров свого старійшого сина, якому ти-с урік меч Юра Побідника!
Се було геть несподівано, й жалобникам та терзальницям мов поціпило. Поряд із Соболем стояло й двоє тих боляр, які їздили по нього до бродників, і ті самі волфове, що прибули разом з ним. Гостомисл Диба, вже не криючись, уголос проказав чи то молодшому княжичеві, чи самому собі:
— А я-м же рік… Я рік же-м…
Тоді обернувся до боляр та можів, які стояли поряд, і гукнув:
— Кричіть славу Великому князеві Осмогрудові!
Але не встиг він ще й доказати, як велій болярин Сур та болярин Малко дружним голосом вигукнули:
— Слава Великому князеві Соболеві!.. Слава Великому князеві Соболеві!
Гукнули раз і вдруге й зацьковано зароззиралися, тримаючи руку на держаках мечів, бо то не абиякі слова, котрими вільно розкидатися сюди й туди, такі слова часом важать стільки, як людська голова, — не більше й не менше.
Люди, які стояли поряд, заходилися потроху розступатись, і невдовзі по правуруч від небіжчика лишилося тільки шестеро: Соболь, який тримав закривавлену шуйцю над головою, мов смертну клятьбу, та двоє боляр, та троє волфів.
Усі поволі переходили на той, лівий бік, де стояв молодший княжич Осмогруд, і незабаром коло Соболя та його прибічників стало порожньо. Люди забули про свого померлого вождя, бо мертвого не повернеш, відтіля ще ніхто не вертавсь, а живі мусять дбати про живих. Але ніхто не вимовив і слова, навкруг тяжіла мовчанка, холодна і ворожа, й було чути тільки, як у трьох вогнищах навколо небіжчика потріскує жар. І тоді пролунав грубий голос жупана Гостомисла Диби. Він одійшов трохи вбік, обернувся до натовпу витязів і людей, що юрмилися за Осмогрудом, і сказав:
— Бої, й ви, можі, й ви, велії та малі пани й боляри, й тисячники, й воєводи! Великий князь Велеслав покинув нас і зібравсь в ірай. Слава Великому князеві Осмогрудові!.. Кричіть "славу"!
Усі недружно закричали, але Осмогруд відійшов і собі до жупана Гостомисла Диби і теж гукнув, щоб чув увесь багатотисячний натовп:
— Пощо, стрию мій, ідеш супроти закону й покону нашого? Меч Юра Побідника належить до брата мого Соболя як старійшого! — Тоді обійшов посиротілу всіма забуту ліжницю померлого князя, приступив до брата й тихо сказав: — Отець наш є мертвий і зібрався в дорогу до наших дідів і прадідів. Бери в руки Юрів меч і виряджай отця на Вітчину. Туди довга путь.