— Осе, що смо знайшли, — кивнув Малко в бік присадкуватої кам'яної хижі. Вівці були білі з чорними мордами, певно, жертовні, та Соболеві тепер усе видавалося бридким і непотрібним, і він одвернувсь.
Одначе, коли роби зібрали в балці невелике багаття й звідти потягло лоскітливими пахощами смаженого м'яса, в нього раптом заграли ніздрі. Соболь із самого ранку не мав у роті й рісочки. Й, коли рудочубий огнищанин Лиско підніс йому прикіптюжений димом шмат задньої овечої ноги, він із такою жадобою вп'явся зубами в гаряче м'ясо, що всі дотеперішні страхи видалися йому дрібними й нікчемними.
І вже коли лежав, розкинувшись на притолоченій траві, почув тихий улесливий голос:
— Кіріє…
Соболь підвівся на лікті. За ним сутуливсь один з тих двох жерців, що перед заходом сонця стояли там, біля капища. Й Валдислав, і боляри, й решта вже давно хропли за обрідними кущиками глоду. Соболь подививсь у той бік, тоді на коней, які паслись гуртиком, обфоркуючи з трави росу та комашню, й спитав у жерця по-грецькому:
— Старий, повідай волю кумирів — куди маю правувати коней?..
Довгобородий грецький волф сперся на сукуватий посох обіруч і зітхнув:
— Була в нас добра піфія. Сьогодні Аїд забрав її до царства тіней.
Соболь не відгукнувсь. Усе складалося дивно й зловісно, й він тільки поглянув на почорнілі від туриці ноги жерця.
— Ми думали піднести Аїдові жертву за нашу піфію Нікандру, але тепер…
— Що сталося?
— Твої люди, кіріє, забрали в нас жертовних овець.
Великий князь ушилив руку за пазуху, дістав звідти добрий скіряний мішечок і мовчки простяг старому. Жрець узяв і здивовано потряс капшуком. Почулося приглушене скірою дзенькотіння срібла. Борода в старого дрібно засіпалася, й він хрипким од хвилювання голосом поспитав:
— Кому дякувати за се, кіріє? Хто ти і яке твоє ймено?
Соболь тихо проказав:
— Не відаю, діду… Йди… й помолися Деметрі за мене.
Молитися жрець не знав за кого, та на продиво щедрий мандрівник не казав більше ні слова. Старий, упхнувши гамана за пазуху, мовчки поцюкав ціпком геть. Але незабаром він прийшов знову й поклав коло Соболя довгасту амфору:
— Се тобі дарує Деметра.
Й тепер уже зовсім щез.
Соболь підкотив амфору ближче. Шийка в неї була запаяна, й він почав одколупувати мечем. В'язуча смола хапала лезо й не давалася. Тоді він замахнувсь, ударив золотим руків'ям по шийці й відбив її. У ніздрі вдарило терпким духом старого червленого вина. Соболь приклався вустами до щербатої шийки й пив доти, поки в грудях забракло повітря…
Вранці голова йому була важка, мов довбня, й він навіть не спромігся сховати посудину з вином. Коли підійшов Сур, Соболь довго й тупо дивився на нього, намагаючись уторопати, чому так зневажливо посміхається велій болярин.
— То куди повелиш сього дні, Великий княже?
Сур дивився то на Соболя, то на гостродонний грецький глек із відбитою шийкою. Він торкнув його носаком чобота. Вино з амфори потекло в траву тоненькою цівочкою кривавиці, земля всотувала її в себе й ставала чорна.
Підкотився й Малко. Вид його з незручного спання був спухлий і брезклий.
— А троє косаків — тю-тю! — хрипко мовив він.
Та Соболь не відповів і Малкові. Вночі все здавалося простішим і легшим, він був твердо вирішив їхати в материне село, де народився й зріс і де, мабуть, єдино його чекали. Та ніч промайнула, коротка літня ніч, а з нею й хміль, і те рішення видавалося тепер так само неможливим, як і всі допірішні.
— Не відаю, — відповів Соболь на запитання Сура.
В голові блиснула думка, вривок думки, що найліпше було б нікуди не їхати й лишатись у Стані, поклавши свою долю в руки кумирам. Але згадка про кумирів аж обпекла його, й він нестямно зашмарав долонями щоки. Яким кумирам? Грецьким чи таки сколотським? І котрі з них зараз важать у його житті більше?
Тут виходу теж не було, й Соболь облишив і сю думку. Валдислав розпоряджався косаками, які лінькувато потягались і неохоче виконували його накази. Нарешті четверо чи п'ятеро спроквола поплентали напувати коней, і Валдислав підступив до Великого князя. Він одразу помітив нащерблену амфору, підняв її з долу, напився й витер вуса, й тільки по тому сів біля Соболя навпочіпки:
— Поїдемо в Ольбію?
Соболь байдуже стенув плечем. Йому було й справді однаково, куди їхати й чи їхати взагалі. Він цілком покладався на Валдислава, бо з-поміж усіх його супутників лише турицький жупан не втратив ще здатности думати й щось робити. Та Сур заперечив:
— Паки до тієї Ольбії? Я туди не поїду!
Малко й собі запереступав з ноги на ногу, й Валдислав одповів, прискаливши око:
— Се діло на охочого. Коли не волієш — лишайся тут, болярине.
Сур схарапудився:
— Де се тут? Де тутки? Маєте хіть віддати мене до рук тому-го?
Він махнув рукою назад, у бік Данапра й Стану, де вже, певно, сиділи й Любиця, й Осмогруд. А Валдислав хижо вищерився:
— Коли той помилує, то рудовусий — ні!
Сур принишк і схилив очі, а Малко важко засопів:
— Теперки в усіх нас одна путь…
— Отож. Сідлайте коні.
Й Валдислав знову приклався до амфори.
— Вино принесли оті? — спитав він Соболя, кивнувши головою до грецького капища.
Соболь теж кивнув.
— То є добрий знак. Ольбія нам одчинить ворота.
В Ольбію вони прибули наступного дня — проти ночі не зважилися перепливати через широкий лиман. Греки дуже чемно розмовляли з ними, сидячи на високих мурах, але пілонів так і не відчинили, довідавшись, хто завітав у гості. Валдислав і лаявся, й пробував умовляти, та все намарне.
Попередньої ночі ще двоє косаків утекло, забравши по собі й двох вільних коней, і навіть Валдислав розгубився. П'ятнадцять воїв і три нікчеми над ними!
Він одвів усіх за далекі паґорби, звідки не видно було високих мурів Ольбії, та Сур сказав:
— Мислиш, греки не пошлють за нами вивідців?
Думка була слушна, й Валдислав нічого не міг заперечити Сурові. Лише просичав:
— Пощо гукаєш на ввесь степ?
І блимнув у бік воїв, які гуртувалися кроків за двадцять, жуючи в'ялену шинку з дорожнього припасу.
Ночували знову просто неба, та майже ніхто не спав. Боляри пантрували за косаками, косаки — за болярами. Соболь лежав оддалік і безтямно дивився на ясні зорі. Й десь по других або третіх півнях до нього підійшов турицький жупан і мовчки ліг поряд. По довгому часі він озвався: