— Де Валдислав?! Нехай одповість моєму братові, що то є лжа! — вигукнув Соболь.
Осмогруд глузливо посміхнувся:
— Здоганяй, брате, вітра в полі!
Й кивнув бичем у степ, де бігло двоє коней. На одному з них сидів охляп турицький жупан. Почувши, куди хилить розмова між братами, він поза спинами мисливців розпутав двох найближчих скакунів і втік.
Соболь наказав негайно здоганяти втікача, та Валдислав був уже надто далеко, ще й із другим, заводним жеребцем.
Валдислав міркував приблизно так само, як і Соболь, що ліпше мати сусідом родака, до того ж найближчого — сестринця, ніж чужу людину, бо чужий завжди зрадить, а ще й поглумиться. Й він підбивав Осмогруда перехопити в брата меч Юра Побідника. Нахвалявся вбити Соболя коли Осмогруд пообіцяє йому, Валдиславові, підтримку супроти Воїжира.
Про те, що князь Осмогруд поблизу, Валдислав довідавсь у його підручного воїна Слободана, якого зустрів у трясовищах понад Інгульцем.
Тепер Слободан стояв конем олівуруч Осмогруда й теж посміхався, дивлячись, як тане на крайнебі маленька постать утікача.
Доки Соболь, відмовившись од переслідування, шукав ті слова, які мусив сказати братові, брат поставив коня диба, й так само диба обернув його, й зострожив, і тепер усі ловці дивилися вже вслід трьом верхівцям, які неслись похилим горбом угору, де з'юрмилися їхні люди. Й найдивніше було їм стежити за тим молодшим, підручним воїном, Слободаном, бо той якось кумедно підскакував у сідлі, коли кінь викидав уперед ліву ногу. Чобітьми молодик стояв у якихось петлях, припасованих до сідла. Такого ганьбища ще ніхто не бачив, бо вої споконвіку їздили верхи, охляп звісивши ноги додолу чи обхопивши ними коня попід черево. Іншим разом люди попореготали б із такої пригоди, та тепер було не до сього.
Розділ 14
Після повернення ловців у Стані загомоніли про зустріч у плавнях над Інгульцем між двома синами Велеслава. По тій пригоді вже минуло добрих десять або й більше днів, але князь Любиця вирішив розшукати Осмогруда, розшукати, хоч хай там що.
Виїхавши ніби на влови з двома синами, не взявши в обслугу жодного роба чи бодай молодого воїна, він проблукав три дні, марно перепитав у всіх селах. А на четвертий день, перед самим рушанням уранці, коли вже й коні були посідлані, до двору, де ночував князь Любиця зі своїми вусатими синами, в'їхав кумедний вершник, який, припасувавши до сідла ременюку з петлями, не гуцався, як усі, дрібно й часто, за кожним кроком коня, а ніби підводивсь у петлях і знову сідав, — через крок.
— Ти що то дієш? — здивувався рудовусий князь.
А вершник уже не підсідав угору, бо кінь перестав бігти.
— Так легше, — пояснив він князеві. — Не гуцає й не збиває зад.
Любиця тільки стенув плечима, а сини його підійшли до вершника й заходилися розглядати кумедний приладок із сирого ременю на його сідлі.
— А конязі хребта не набиває? — спитав молодший вусанець.
— Не набиває, — пояснив Слободан. — Я-м підклав по боках дві товсті вузькі повстини — якраз ремінь до хребта й не торкається. А ти єси князь Любиця? — звернувся він до старого.
— Любиця. Зодкуду відаєш?
— Із твоїх вусів, — одповів хлопець і заллявся реготом. — Речуть оратаї ніби шукаєш Осмогруда?
— Ну й що?
— Сідайте, поїдемо.
— Ти відаєш, де Осмогруд?
— Сідайте, речу! — знову засміявся Слободан. — А разом уздрите, чи гуцає мені з тим ременем на сідлі.
Князь із дорослими княжичами посідали на коней, і доки сонце підбилося на дві сулиці вгору, Слободан привів їх до Осмогруда.
— Поможнів єси, — сказав Осмогрудові Любиця, коли вони вітались.
— Та й твої отроки також поможніли, — відповів Осмогруд. Із старшим, Стоїлом, вони колись товаришували, та тепер той осторонь тримав свого та вітцевого коня, бо в вітця малася перемова не про його вухо. — Пощо-с мене шукав?
Князь Любиця не відказав одразу. Він почав довго й широко розповідати про те, що діється в Стані війська, що думають і що гомонять вої та боляри, чим вони заклопотані та як налаштовані діяти. Й лише тоді відповів на запитання Осмогруда:
— Осе-м приїхав по тебе, княже. Всі боляри велії та малі, й усі князі просять, і я з ними також. Послали мене й наказали, аби-м без тебе не вертав.
— Так таки й усі? — засумнівавсь Осмогруд. — А Сур, а Малко?
— Сура з Малком облиш. Ті мають вигоду.
— А волфи?
Князь Любиця зітхнув. Усе наплутав отой зайда Валдислав, і хоч тепер і сам утік, але всіх переколошкав і позводив лобами. А хто раз дав хибу, то вже й тримається того, віддавши душу чорним тіням.
Любиця й сам був мовби кревним родичем Осмогрудові: жона Осмогрудового вітця Велеслава — Опія — була донькою рідного Любичиного брата, Рудана Лютиборовича, сина Люта Пугачича.
— Він тобі кревний, — сказав сіверський князь Любиця Пугачич.
— Свому братові Валдислав ще кревніший, — дав одкоша родичеві Осмогруд.
Любиця не без удоволення хитнув головою й почав знову благати:
— Їдь, княже, з нами. Вся рада й усе віче буде за тебе.
— Ні, — твердо відрубав Осмогруд. — Братогубом ніколи не стану.
— То ти й не вбивай Соболя. Нехай собі жиє.
Молодий князь подивився на Любичиних синів, які захоплено про щось розмовляли, зиркаючи на Слободана та його коня, й на душі стало сумно та щемно.
— Коли вже що почнеться, то ніхто не скаже, де тому край.
Сі мудрі слова були достойні старця, й рудовусий князь із повагою й жалем подивився на молодшого Велеславого сина. Й ще дужче збрижилося йому чоло, коли згадав, хто лишається в Стані володарем Священного меча.
— Мовлять, нібито брат твій повів собі жону в грецькому торжищі.
Осмогруд відкинув звинувачення:
— То й що? Мій отець також мав жону-грекиню.
Любиця хотів сказати, що з того нічого путнього не вийшло, бо тепер Соболь і сам не відає, хто він є: грек чи древлянин. Але Осмогруд стояв на своєму:
— Я-м чув про те, але то не є жона йому, а наліжниця. По-грецькому — гетера. Й не вір, що Великий князь може зрадити свій народ. Нехай помиляється — то одне, а зрадити не може володар, бо то все їдно, що зрадити самого себе.
— А ти не боїшся? — раптом, спитав Любиця, просто спитав і годі, не пояснюючи й не тлумачачи.
Та молодий князь його зрозумів:
— Брат на брата руки не здійме. Так велить давній покон.