— Сліпок!
Певно, коли Соболь упав на тій піщаній кручі, його вжалив сліпок, маленька жовтава гадючка, яку не завжди й розгледиш у піску та висхлій траві.
Валдислав пильно придивився й собі кивнув:
— Сліпок.
Тоді роззирнувся на всі боки, чи не дивиться хтось і не шорошить вуха, він підступив до велійого болярина Сура й шепнув:
— Нікому ні слова!
Сур здивовано блимнув на Соболя, але Великий князь нічого не сказав, і він мовчки схилив голову. Валдислава ніхто в Стані не любив, навіть ті, хто мав би любити. Одні як ускока, що хотів потребити рідного брата й доп'ястися до волости, а зрадник є завжди зрадником, навіть коли сьогодні служить тобі проти твого ж ворога. Інші не любили Валдислава з ревнощів, бо Великий князь останнім часом днював і ночував у товаристві турицького ускока Зате всі остерігалися хитрого й небезпечного зайди, бо він в усьому прикривавсь ім'ям велеміжного князя.
Провівши Соболя до його полотки, Валдислав побіг шукати головного волфа Граба. Граб сидів у своєму просторому наметі й перебирав якесь цілюще чи волошебне зілля. Турицький жупан розповів йому, що трапилось, і той, узявши з собою запнуте полотнинкою горнятко, подався швидким кроком до кручі, де стояв розмальований намет із білим кінським хвостом на версі — великокняжим знаменом.
Оглянувши раночку, він коротко спитав:
— Коли?
— Як сонце піднялось на дві сулиці вгору
Вбраний у довжелезну до п'ят, мов у жони, сорочку й у жоночім полотку на голові ряболиций Граб зашепотів одвороти. Зараз була обідня пора, й він квапився якнайшвидше проказати волошебні слова та робити втирання. Сліпок — гадючка маленька, зате люта, й коли після вкусу минуло півдня, то небезпека чимала.
— Піду гукну ще когось… — промимрив Граб невпевнено.
Але Великий князь, наляканий його сполоханими очима, роздратовано гримнув:
— Чини сам!
А Валдиславові полегшало.
До пізніх облягів чаклував над Великим князем головний волф Юра Побідника, й коли нарешті вийшов з полотки й хотів трохи спочити, Валдислав потяг його до самого берега, де не видно було ні людей, ні робів.
— Жити-йме? — спитав він.
І волф одповів тим самим словом:
— Жити-йме.
— Скільки пролежить?
— Днів зо три. Або чотири.
— Так речеш — сліпок?
Граб кивнув:
— Уж. Або гадюка.
— А чи не є йому наврочено?
Валдислав насмішкувато крякнув, а по хвилі наказовим голосом кинув:
— Приходь узавтра на волошбу
— Що се ради? — здивувсь волф.
Але Валдислав прикинувся глухим.
— Приходь сам і ще двох приведи.
— Ні, — відповів головний волф Юра Побідника, тоді по-старечому бухикнув і зник у темряві.
Й уже звідти турицький князь почув:
— Піди речи се своїм турицьким волфам!
Валдиславові кров ударила в голову, й він підсвідомо схопився рукою за меч, та тільки скреготнув зубами.
Вранці, щойно зійшло сонце, великокняжий огнищанин побіг кликати Граба. Волф із подивом сказав:
— Хіба ж я й сам би-м не прийшов?
А коли пірнув під легеньку завіску намету Великого князя, там, крім нього, вже сидів турицький жупан. Граб оглянув руку хворого й заходився знову натирати її мастилом з горнятка. Рука за ніч одтухла, й Соболь міг навіть помалу ворушити пальцями.
— В обід прийду ще, — мовив Граб, і його віспувате обличчя променилося спокоєм.
Він хотів уже виходити, та його спинив кволий голос Великого князя:
— В обід приходь на волошбу.
Граб здивовано спинивсь, тоді глянув на турицького жупана. Валдислав теж обізвався:
— Великого князя вжалив сліпок…
Старий конопатий волох уже збирався підтакнути, що, мовляв, усе так і ніякої волошби не треба, та Валдислав ще не закінчив своєї думки. Він повторив для ясности:
— Великого князя вжалив сліпок, і се бачили люди: і я, й ти, й великий болярин Сур. Але то хтось так наврочив.
Граб ошелешено дивився на лукавого турича й не міг сказати й слова супротиву. Тоді вдруге почувся голос Великого князя:
— Йди… Опівдні.
— Та пильнуйте! — докинув услід йому Валдислав, згадавши вчорашню сутичку на нічному березі.
Граб вертався до своєї полотки, мов приречений, опустивши голову на груди. Та коли сонце стало над найвищими соснами, він прийшов і приніс усе своє волошбитське причандалля. Разом з ним прийшло ще двоє в довгих білих сорочках і з хустками на голеному тім'ї. Якщо карають воїна, рубають йому голову, коли ж завинить волф, однією головою не обходиться, й Граб намагався не думати про се. В полотку напхалося багато князів, та боляр, та воєвод, і Грабові тремтіли руки, коли він з місця на місце перекладав гілочки священної лози. Те саме робили й інші двоє волфів — і чорнявий вирлоокий Станко, й сивий, мов сметана, Душан. Грабові сьогодні довелося побалакати з ними, Станко погодивсь одразу, й навіть охоче.
Сорок або й п'ятдесят пар очей із страхом стежили за тремкими пальцями Граба, доки той перемішував і знову складав прутики на три різні купки. Та все мало межу, бо так покладено Богом і Ладою, й далі зволікати не можна було, й нарешті Граб, заливаючись їдким потом, прохрипів:
— Пороблено…
Станко по хвилі теж підтвердив:
— Пороблено!
Найдовше мулявся сімдесятирічний Душан. Здавалось, нема такої сили, яка змусила б його покривити сумлінням, та, вдесяте глянувши на рябого й змученого товариша, він теж прошепотів:
— Пороблено…
Коли ж так, якщо Великому князеві пороблено, то винний може бути лише той, хто хибно клявся теплим духом невмирущого великокняжого вогнища. Й усі вічі, пара за парою, поволі оберталися й застигали на людині, що стояла позад усіх.
То був жупан Диба.
Він, мов зацькована рись, блискав то на того, то на того, й князі та боляри кваном розступалися хто ліворуч, хто праворуч, аж поки Диба опинився в чистому проході, на одному кінці якого, коло дверей, стояв сам, а на другому, навпроти нього, Великий князь та турицький ускок Валдислав
— Се ти-с руку доклав, братогубе! — нарешті видобув слово звинувачений — За скільки-с грекам продався, речи!
Але вічі Валдиславові були холодні й прозорі, мов крижини.
— То є лжа! — на всю полотку гримнув Диба. — Лжа є!
На середину вільного проходу протиснувся рудовусий князь Любиця, й усі погляди прикипіли тепер до нього.
— Великий княже, — сказав він тихим і чемним голосом — Прадавній покон дідів наших дає кожному воєві меч. Жупан Диба рече, що не переступав найстрашнішої клятви нашого воїнства. Дай йому той меч — нехай хистить себе. Так чинив отець твій, Велеслав, так чинили й усі велителі землі нашої.