Націоналізм

Сторінка 68 з 84

Донцов Дмитро

Хочу ще тут навести глибоку арґументацію Ґ. Зіммеля. Він твердить, що суспільність утримується спершу "інтеракціями" між одиницями, а пізніше створює собі осібні органи влади, що ведуть самостійне життя. "Тим способом спільнота релігійна втілюється в клірі, політична суспільність в адміністрації і в війську... армія, в свою чергу, в старшинськім корпусі, всяка стала асоціяція в своїм комітеті, всяка партія політична в своїм парляментарнім заступництві"... Ці меншості є органи груп, що існують самі для себе. Там, де ці органи ще не сформовані, там, – особисті елементи мають субстанціональне існування (лиш там грає ролю "нарід"). Коли ж ці правлячі групи зорганізуються, вони розпочинають власне існування незалежне від членів групи. Ці органи (а ніколи "нарід") заступають ідеї і сили, які утримують групу в данім стані. Спільноти, що не вміли витворити собі таких органів, таких самостійних меншостей, які стояли б понад одиницями, втілюючи в собі стремління й завдання групи, – кінчили катастрофою. Вони розкладалися й гинули, коли ці групи не були нічим іншим, як сумою їх членів, коли єдність групи лишалася в безпосередній залежності від інтеракції поодиноких членів. Навпаки, там, де такі зрізничковані органи групи витворювалися, група ставала рухливішою. Коли для всякого політичного зарядження, правничого, або адміністративного, треба вправляти в рух цілу групу, її акція грішить тяжкістю, що випливає з труднощів фізичного й морального зосередження. Цих труднощів не знає соціяльний орган (меншість), створений для ясної йому, стисло означеної мети, і тим способом він ліпше спричиняється до збереження групи, роблячи соціяльну акцію докладнішою і раптовнішою... "0тже, в великім числі випадків, інтерес, який каже заступити юрбу меншістю, походить з того, що стисліша група... має більше свободи в рухах, більш легкости щоб зібратися, більш точности в чинах". Крім того така організація меншости, правлячої групи, дає ліпший напрямок гуртовим силам. Бо юрба ніколи не підноситься вище певного, досить низького інтелектуального рівня. Збиранина людей зміцнює афект кожного з її членів, силу почування й хотіння, але не силу розмислу. Коли група мусить діяти як єднота, коли йде про доцільний рух en masse, таке заступництво маси особливим органом є неминуче. Коли це заступництво конче потрібне, але юрба ще не має свого провідного органу, то меншість, що здібна провадити нею, "мусить завоювати тяжкою боротьбою впливи на масу".

Ілюстрацію цього ми бачили в революції на Україні. Невигоди, які повстають для суспільности, позбавленої зрізничкованих органів, роблять її меншвартною в боротьбі з чужими силами. Правда, бувають випадки, коли орган групи зачинає трактувати себе як самоціль, більше дбає про власні кастові інтереси, як групи, якої виразником повинні бути. Це випадки, коли органи не можуть подолати доручених (або привлащених собі) функцій. Тоді наступає розклад суспільности (Польща перед поділами, Україна кінця XVIII в., Росія Миколи II); або – революція, "коли треба вернути до безпосередніх акцій і контракцій між одиницями", коли маса знов бере в свої руки функцію, зле справовану "меншістю". "Всі революції, через які якась політична групка (меншість), повалюючи свій уряд, знов ставить законодавство і адміністрацію під безпосередні впливи особистих ініціятив, є соціологічні феномени цього порядку". Але кличе маси на арену – знов таки меншість! Отже при всякім стані суспільности, для утримання її при життю, для успішної оборони і всякої акції взагалі – неминучою умовою є існування активної, відважної, спрагненої влади меншости, цієї правдивої носительки великих ідей, найважнішого чинника історії[134-2].

Творче насильство – як "що", ініціятивна меншість – як "хто", ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея. Ці два моменти, як домагання практичної політики, є шостою підставою і складовою частиною всякої нової ідеї, що здобуває собі право на життя.

РОЗДІЛ VII

СВІТОГЛЯД "ФАВСТІВСЬКИХ" І "БУДДИСТСЬКИХ" НАРОДІВ, – ДИЛЕМА: АБОАБО

Виложена ідеологія не є фантазією, ані мозковою теорією, – вона є практичним символом віри всіх здорових і шляхетних рас, вона ж забезпечувала й забезпечує їм панування й посiдання дiбр цього світу. Тисячу прикладів дає на це історія!

Ось що каже німецький філософ про римлян: "Війська уживалися для політичних підприємств, для здобуття багатств, слави, для абстрактного панування ("теологічні" вартості!). Відносини до інших народів були чистими відносинами сили... їх Бог є лише капітолійський Юпітер і вони не респектували "сакра" інших народів. Катон говорив, по кожнім засіданні сенату, своє "ceterum censeo" і Катон був правдивий римлянин. Отже римський принцип – це була холодна абстракція панування і примусу, як "чистий егоїзм волі", принцип чину для чину. Монтеск'є каже, що було сталим звичаєм римлян зміцняти між собою карність... Публій Назіка казав їм, без жадної потреби, будувати воєнну фльоту. Байдикування лякалися вони більше, як ворогів. Серед них панував правдивий "страх спокою", так характеристичний для могутніх рас. Вони були "твердо переконані, що лише Рим мав приказувати іншим", і власне тому, що римляни, погорджуючи "конкретним", "поодиноким", "змисловим", гонили за "абстрактними", "теологічними", "вічними" вартостями, – перемагали вони своїх, занадто до "конкретного" прив'язаних, противників:

"Римляни (пише той самий Монтеск'є) були славолюбні з гордости, Картагінці – з жадоби, перші хотіли панувати й приказувати, другі – посідати; в наслідок того – останні "провадили війну, не люблячи її", і тому підпали владі Риму. Ту саму думку висловив і Корадіні, закидаючи землякам, що для них тому така тяжка була війна, бо вони провадили її "з пацифістичними настроями". Картагіна працювала для дочасних дібр; для неї, немов для провансальця, самостійність постільки мала значіння, поскільки не вимагала жертв у борні за неї, – для Риму ж самостійність була самоціллю, добром в собі, тому він став світовою імперією "Програні битви, упадок торгівлі, вичерпання державного скарбу, повстання сусідних племен могли змусити Картагіну прийняти найтвердші мирові умови. Але для рішень Риму міродатним був лише огляд на його славу, а що він, як йому здавалось, не міг існувати, без панування, то не було ані надії, ані страху, які могли б його змусити, прийняти не ним подиктований мир". Для Риму значило лише "загальне", а не "конкретне", "тілесне". Тому, "по битві під Каннами, навіть жінкам забороняли проливати сльози". Для характеристики протилежного, слезаво"людяного" настрою здеґенерованих рас (так близького нашим провансальцям), автор згадує "трусість,нездарність і м'якотілість азійських народів", а передусім філіпікуса, який "перед розпочаттям битви, розплився сльозами на думку, скільки тепер згине людей... Інші сльози проливали ті араби, які плакали з болю, коли їх начальник заключив завішення зброї"[135-2].