Це є його "гуманність", гуманність тих, що не вміють боронитися, яку десятками років ширило наше "красне письменство". Правдива гуманність не витягає на світло дня лише негативної сторони нещастя, його стихійного "болю" як такого, вона є ще й мораллю покривдженого, афірмація того, в ім'я чого він виповідає війну життю, наражуючи себе на небезпеку. Але симпатія наших провансальців далека від цього світогляду, вони симпатизують – з жертвою нещастя, хоч би пасивною; їх смутить не зламання їх волі, лише тілесний біль; не те "вічне", чого їй не дали здійснити, лише те "дочасне", яке при тім потерпіло. Це симпатія старих баб – якими блискучими іменами в літературі вона б і не покривалася. Хаос, непевне, безодня, що вабить героя – ця симфонія не для глухонімих провансальців.
В нас "логікою розсудили, що загалом нема безодні, нема нічого, лиш атом, момент", – і це ігнорування безодні людських "ілюзій", "фантазій" і "примар", що дають одиниці піднесення над собою і формують "життя", привела провансальців до безнадійного песимізму й суму: по "моменті", "атомі" не лишилось нічого, навіть безодні, в яку вірили "фантасти", лишався лиш сум і жаль... Як свічадо, відбиває його в собі ціла наша література. У Лесі Українки меланхолія викликалася страхом перед загибіллю "вічного", перед заламанням волі до перемоги, у многих інших – їх сум спричинило не заламання волі, стремління, лише – їх кожночасної об'єктивації: смерти одиниці, поразки даної ґенерації, голоду, хвороби, матеріяльної руїни, "партикулярного", ("атома", "моменту"), що було для них найважніше на світі, і з чим не лучився ніякий виклик об'єктивному, що його хотілося знищити; жодне самоутвердження волі, яка, загибаючи в одиниці, таки не піддається силі окруження.
Тієї афірмації волі даремне ми й шукали б, бо вона існує там, де є почуття власного права. Того в нашого провансальства не було. Роз'їджене пістряком інтелектуалізму, воно все зверталося (як ми вже бачили) до "доброго серця" противника. Політика була тут, тим самим духом натхнена, що й поезія. "Дужі! Волю прекрасну віддайте... Ситі! Землю Господню верніть... Хижі! Чулими, добрими станьте – і в покуті гріхи замоліть"...[180-1] Така була одинока реакція провансальської ідеології на об'єктивне, що не давало йому жити, і чи не нагадує зона "народництво", винниченківщину з їх просьбами, але не грозьбами; з їх огидливоблагальними закляттями противників? Чи не нагадує цілий світогляд нашого національного "відродження", як воно переломлювалося в психіці своїх провансальських провідників? Нерозвиненість правової психіки, не позволила їм відповідати протестом на нарушення їх прав; "права" нації вони розглядали не як правові, лише як норми моралі, які "зобов'язаний" міг, але яких отримання не смів ніхто від нього вимагати (як, напр., приписи любови до ближнього, і др.). Що ж. дивного, що в таких випадках лишалося лише благання о ласку, а в разі відмови – туга?
Дати себе звести почуттю протесту й гніву, спротивлятися нарушенню своєї волі, на це наш провансальський філістер неспосібний, бо тієї волі не має. Він здібний лише, як стара бабуся, оплакувати тілесний біль; одиноке почуття, що в нього живе, це "людське серце" старої няньки, філантропічний патос армії спасіння, квакерів і товариства охорони звірят... Хтось сказав, що з великих націй англієць любить свій рідний край мов жінку (за котру зобов'язаний дбати), француз – як коханку (для якої хоче посвятити все) а німець, як стару матір (яку повинен утримувати). Я б додав до цього, що українець любить рідний край, як стару няню, яка для нього, (а не він для неї) має багато речей робити, і на груди якої міг би він виплакати своє переповнене горем серце...
Суть провансальського світогляду – це "гуманність" і "толеранція". Для них закон життя не боротьба, лише солідарність і взаємна любов. Для них вороги й ворожі нації це, хоч і кати, є або "брати в соціялізмі", "брати в поступі "або в "людськості", в "Сході Европи", в "слов'янстві", але завжди – брати. Для мужньої психології ворог є ворог. Одна з немногих представниць цього мужнього світогляду в нас, устами своєї героїні, Маріям, на закид, що вороги "не відають, що творять", відповідає: "І єхидна несвідома, а всяк її розтопче, як стріне на шляху"... Але наш провансалець забороняв чіпати скорпіонів довкола нас, "бо й скорпіон жити в світі бажає, а чи ж винен він тому, що їдь у хвості своїм має?"
Це не виїмок! Ту ідею висловлює й Драгоманів, який понад усе ставить "гуманізм" і наказує "з кождим ... обходитися справедливо та по людських. Це правило "не позволило й не позволяє нам супроти наших ворогів та ворогів сграведливости виступати з чимсь "нелюдським" та "несправедливим"[181-1]. Тим пересякнута поезія, як уже цитованих так і не згаданих тут авторів. Про ту ж "гуманність" читали ми і в Драгоманова, що радив галичанам не воювати "шовінізмом" і "ненавистю", або в Грушевського й Винниченка, що намовляли робити революцію "без проливу крови", силою "внутрішньої правди". Пригадайте цілу філософію українофільства, радикалізму й соціялізму, які бачили причину національної агресії чужих народів супроти нас лише в "панах та царях", в "несвідомості".
Засаднича "гуманність" ("не чіпай мене, то й я тебе не зачіплю"), це була найвища чеснота провансальства, або як казав Ніцше: "Чеснота то є тихенько сидіти в багні... (Шевченкове " сидіти нишком"). Ми не кусаємо нікого і уступаємось з дороги кожному, хто хоче кусати, у всім наша думка така, яку піддають нам"[182-1].
Ця "гуманність" була теж головним законом у відношенні до свого народу. Тут "одиноким клейнодом" було – життя одиниці, одинокою реальністю – момент, одиноким щастям – сидіти на рідній купі гною, щоб лиш не було "руїни, крови і страждань". "Бути гуманним – значить бачити в кожнім людину рівну собі", і очевидно, жалувати її. Тому в нас жалують провокатора, коли він матеріяльно терпить і має діти й жінку. Тому (з жалю) прощають у нас "зміну переконань", викликану "тяжким матеріяльним положенням", але не дарують незалежну від цього, правдиву переміну дійсних переконань. Протест, обурення, прославлення й гордість з приводу смерти того, хто впав, боронячи свою ідею, – це за сильні переживання для провансальця. Він знає тільки симпатію або плач. "Вони можуть – каже Суарес про орієнталів – ніколи не сміятися, але за те вони плачуть; вони вміють плакати, і не червоніють навіть плачучи"[183-1], як правдиві плебеї...