Цієї дрібноміщанської психології не покинуло "радянство" (від Київської "Ради") і по війні світовій, і російськоукраїнській; і в особах своїх найвидатніших провідників лишилося воно на тій самій дрібноміщанській точці погляду на справи політичної тактики. Один з маркантніших представників цього "радянства" (тепер УНР), сумбурністю свого розуму і гістеричністю політичної психіки, що могла скакати від канібальського шовінізму до сантиментальносолодкавого плазунства перед чужою ідеєю, – так формулював тактичні завдання українства: воно має стреміти передусім до "вічного мира", а коли мусить боротися за повну національну свободу, то це не через засадничу непримиримість його ідеї з ворожою, лише через "войовничий московський примітивізм мислення..., від якого всім народностям доводилося боронитися", але від якого можна було противника й вилічити. Отже гаслом нашим має стати – не засвоєння українським народом і собі цієї "войовничости" (на це не позволяє дрібноміщанська "гуманність"), лиш – старатися прискорити "духовне переродження" московського народу, яке привело б його від "егоїстичного" до "етичного" мислення, від "брехні" до "правдиістини". На щастя якраз в тім напрямку йде "людськість!" Це й є найважніше, а не те, що українство виказало за мало сили. Правда, покищо в світі є "перевага грубої або матеріяльної сили", але ж так завше не буде, і українство переможе не тоді, коли само набереться тієї сили, а коли в світі переможуть "правда, справедливість і взагалі вимоги моралі". Засади "грубої сили" мусять колись зникнути, бо суперечать "демократичним принципам, свободі, рівності, праву, справедливості, правдивій цивілізації і доброзичливості". Коли досі до порозуміння не дійшло, то це чистий припадок; ясно, що "коли один нарід організує взаємні відносини... фізичною силою кулака, а другий моральною силою внутрішньої правди", то вони зговоритися не можуть. Але колись ця сподівана хвилина таки наступить, а що "загальний мир можливий тільки при пануванню спільної правди для всіх", то не лишається нічого іншого, як... переконати москалів "як жити без кулака" і "викликати в них розуміння о правді життя і етиці національних взаімовідносин"...[145-1]
Я навів цю тираду тому, що вона характеристична для цілої психіки "провансальства", а ще й тому, що рідко коли доводиться читати таку квінтесенцію простацької глупоти, очайдушного плазунства перед ворожою ідеєю, і органічного невміння навчитися чогонебудь з подій життя... Ціла ця своєрідна "тактика" нашого провансальства (переконування противника), доведена до абсурду в утопії вченого пацифіста Бертранда Расселя – "Ікар або будуччина науки", який переконався, що одинокий шлях створити нарешті здорову й щасливу суспільність, це – викрасти одного певного дня всіх пануючих на якийсь острів, і – вштрикнути їм таємну "субстанцію" яка прищепила б їм зичливість до своїх ближніх... З цієї утопії можна сміятися, але ще більше з подібної ж утопії наших провансальців, якої з них мабуть ніякими "субстанціями" не вдасться вигнати.
Великою помилкою було б думати, що цей принципіяльний опортунізм в тактиці властивий лише ідеологам українського "провансальства" з року 1905; такий самий був цей опортунізм і по 1917, коли лише проти волі, змушений фактами, мусів змінити свою угодову тактику, але не вмів надати їй розмаху й потрібної для моменту неприєднаности. Помимо своєї фразеології, і соціялістичне українство терпіло на ту саму недугу. Це відноситься в першій мірі до найстаршої української партії. Героїчний період цієї партії був від 1900 до 1906, себто, доки вона ще не стала соціялістичною, доки була РУП. Пізніше партія поволі перемінюється в групу, якої завданням є вести свою партійну працю, не викликаючи революції, лише стараючись стати на її чолі, коли вона вибухала, і шукати знов пристосувань до всякого status quo який би короткотривалий він не був. Це відноситься до тактики партії в соціяльних питаннях (для партії найважніших), і ще більше до питань національнодержавних (для партії другорядних). Властиво цілий час свого існування в партії безперестанно було актуальним питання... про потребу її існування, як окремої організації, а не частини чужої, російської ("Спілка", Обласництво, Ліквідаторство, тощо). Партія не могла внести до своєї програми гасла самостійности, як щось таке, за що треба змагатися; бо боротися можна лише за "науково обґрунтовані і доказані тези", чого не можна, нібито, було сказати про тезу самостійности. Для соціяліста на першому пляні все було його вульґарне розуміння "об'єктивного ходу історії". А той "об'єктивний" хід оправдує твердження, "яке, виходячи з тісного зв'язку України з великоросійським (?) ринком, відкидає можливість існування економічної самостійности України".[146-1]
З цієї точки погляду на право нації на самовизначення партія не зійшла аж поки її не поставили перед доконаним фактом події революції, і національний сантимент українських мас, (якого партія не розуміла), який не хотів нічого знати ні про "розвиток капіталізму", ні про "наукове обґрунтування" національної революції, ані не мав страху властивого соціялістам рішати питання рубом. Але й це "навернення" сталося не відразу: перш за все старі діячі партії стреміли справу українську зв'язати з "ділом демократії всіх народів Росії", а одна закордонна організація цих діячів, що повстала під час 1ої світової війни (хоч і під іншою маркою), проклямуючи, так довго поки існував царат, безуслівну самостійність, по революції за базу своєї тактики взяла "надію, що Україна не стріне жодних перешкод у творенні свого національного життя" – з сторони кн. Львова, і Керенського[147-1]... Все це було не поважно. З спонтанною волею мас партія не числилась, ані не думала будити її, чи накидати свою волю подіям; думала лише пристосуватись до подій, людей, "законів" суспільних і їх чужинецьких інтерпретаторів. Деякі договорювались до твердження, що коли національні домагання соціялізму українського "не можуть тепер... з'єднати українського пролетаріяту", то партія, як окрема організація, мусить ліквідуватися. "Бо коли російська революція (1905) не поставила гостро національного питання на Україні, то в добі реалізації її кличів ми не сподіваємося стрінути на порядку будучого дня національного питання нашої країни[148-1]. Розвиток капіталізму, російська революція – ось були ті сили, від яких робив наш соціялізм залежним не здійснення, а навіть поставлення лише, як свій постулят, боротьбу за самостійність! Він відмовлявся від боротьби за цю ідею лиш тому, що "тепер" не вдалося для неї з'єднати мас... Те саме казав і Драгоманів, який викидав з тактичного пляну партії всі питання, яких не можна було полагодити "в 1, 2, 3 каденції": одна психіка, той самий посібілізм. І в суті речі, цей посибілізм соціялістичний нічим не різнився (крім фразеології) від "буржуазного". Бо коли український міщанський націоналізм, (в пам'ятній записці ґен.Денікіну)[149-1] головну вагу в тактиці клав на конечність "усунути недовір'я і неприязнь" та "антагонізм між двома рідними народами", то тієї самої тактики тримався й український соціялізм, лиш заміняючи слово "народи" словом "пролетаріят". Коли ж наші демократи переконували стару Росію, що в її ж інтересах є "сприяти" українському націоналізмові, уникаючи "непотрібної й небажаної боротьби", то на тій самій точці стояв і наш соціялізм, звертаючись до большевицької, або керенськівської Росії. Що більше, навіть у своїй соціяльній боротьбі ніколи не накидали вони своєї концепції, своєї ідеї масам, так само як і своєї самостійної політичної тактики, ідучи й тут за подіями (за "демократією", за чужоземним імперіялізмом, за совєтською системою і т. п.), за "настроями", як їм здавалося, мас, або за сильнішою волею тих, що накидували її подіям.