Суттю його програми була в ґрунті речі наївна віра мужика в царя, в можливість полегшити своє соціяльне становище шляхом реформ без усунення того політичного ладу, що спирається, мусить спиратися на його політичнім і національнім упослідженні. Не можна також без почуття здивування читати такі наївні думки в автора, сучасника кількох європейських революцій і боротьби російських революціонерів з царатом: даючи кілька рад Олександру III, Драгоманів пише, що "добре було б, як би новий цар взяв усе це на увагу і перестав боротися з потребами, котрих вимагає час". По доброзичливих порадах "благонамеренного" земського діяча, стверджує автор, що цар властиво не був і противником політичної волі, аж поки "не піддався лихим радам". Цим Драгоманів підкріплював своїм авторитетом і без того популярну в кожного філістра леґенду про те, що царат не є система засадничо ворожа нам, лише така, яка дається зреформувати, і то закликом до доброго серця справедливого монарха... Треба лиш, аби "поважні віком і станом громадяне" постаралися "вияснити новому урядові" його помилки на "своїх земських і других зборах..., і через печать"[121-1]. Програма льояльного й політичне не вихованого та імпотентного земського лібералізму, що окреслена в наведеній тираді, і була програмою Драгоманова, який став божком наших радикалів і соціялістів. Суть політичної акції була для нього не основне (ближче чи дальше) повалення існуючого ладу, лише його "вговорювання" і постепенне реформування. Він числився властиво тільки "з земськоліберальним рухом Росії, на котрому одна тільки й може бути політична надія українофільства".
Через це то звертався він вороже проти всякої далекосяглої політики, що виховувала б маси до "останнього бою"; ставлячи понад усе хвилеві концесії, хоч би й зі шкодою для кристалізації революційної ідеї. Він слабо розумів зв'язок ширшої національної програми з одиноко важними для нього cпpaвaми просвіти й пасовиськ. Що тодішні національні сили України не дозволяли на активне поставлення ширшої програми, що для того треба було спершу провести журавлину підготовчу роботу, – це була лиш вимівка. Бо ніщо не перешкоджало дійсному прихильникові ширшої національної програми, бодай у пропаганді, зв'язувати її з потребами дня й з буденними інтересами мас, як це він сам робив, напр., з ще більш абстрактною й віддаленою ідеєю соціялізму.
Він попросту не розумів цих дальших цілей. Для нього такі, напр., слова як "право державне руське" – "темні", а що здійснити це право не можна було "у 1, 2, 3 каденції", то й не повинно воно було стояти в політичній програмі. По думці Драгоманова "на Україні патріоти шкодили руськоукраїнській справі своїми нетерплячими виступами за самостійну Україну супроти москалів, котрі то виступи поверталися проти всякого розвою руськоукраїнського"[122-1]. Як чується в цім кредо нотки старого українофільства, яке хотіло "примирить с собою правительство" і уважало, що всякі яскраві національні постуляти лише шкодять справі нації, бо звернуть на неї і на льоялістів гнів всесильних, від яких, лише від них, кожний опортуніст чекає для себе рятунку. Далекі ідеї (як самостійність) могли б бути осягнені лише "всесвітними катаклізмами", на що ж, отже, було їх пропагувати?
Адже ж "реальний" політик з катаклізмами не числиться, і... не любить їх, уповаючи більше на "нормальний біг подій", на "поступ". Віра в "катаклізми", це ж була та сама віра в революційний зрив, у скоки, а це перечило законові "еволюції". Виступати з революційними націоналістичними ідеями значило б бавитися в "пророків", а цих Драгоманів органічно не терпів тому, що мало було в них "гуманноальтруїстичних думок", так шанованих політичними "веґетаріянцями", а за те багато "скаженої злости проти тих, хто не приймав віри пророків і апостолів"[123-1]; бо таке безоглядне віддання своїй ідеї вражало вилоялену від усякого сильною почуття плоску душу провансальського філістерства. Простіше йти до своєї мети через "просвіту" й "рівні права" всіх горожан в державі, які вже тоді й встановляють собі громадські порядки, які схочуть, і запровадять "коли не райське життя, то в усякому разі досить благополучне і щасливе"[124-1]. Це "благополучне і щасливе життя" народараба під опікунчими крилами народазавойовника й було ідеалом драгоманівщини.
Свою опортуністичну тактику пропаґував Драгоманів і в Галичині. Тут, він думав, далекосяглі національні програми вже тому були непотрібні, що коли б шляхта мусіла уступати панування в краю "народу", то "впала би в Галичині і примусова польськість, котра не має другої підстави, крім у шляхетстві"[125-1]. Як у Росії треба було ховатися зі своїми кінцевими ідеалами, аби не залякати москалів, так і в Галичині він протестує проти висунення чисто "маніфестаційного" гасла поділу краю, бо тим українці "відіпхнули б від себе своїх найприродніших союзників, польських хлопів", а крім того відвели б увагу самих українців від "реальних" щоденних, буденних справ. Для нього є догмат, що "Русинам безпремінно треба стреміти до згоди з Поляками, як і з другими сусідами" і він вітає слова гр Ю.Чарторийського, що мовляв "не треба багато говорити про Відень і Київ, а треба зайнятися щиро нашими справами краєвими"[126-1]. Інтереси "працюючих мас" (думав він) усіх народів однакові, отже людям, що ті "інтереси боронять дуже легко було б зговоритися між собою, коли вони тілько не згадуватимуть ні про Польщу, ні про Русь Божію милостію"[127-1]. В цім і було оправдання (для нього і для всіх соціялістів і радикалів) їх ворожого відношення до ідеї самостійности та інших "абстрактних" ідеалів, оправдання їх опортунізму; займаючись лише "справами краєвими", народною просвітою й економічним подвигненням люду, уважаючи ці справи за одиноко важливі, – він замикав очі на великі цілі нації, на принцип влади (без якого всі тамті справи на ділі висіли в повітрі) і тому з легким серцем проповідував угоду між "трудящими масами", яка на ділі була угодою з існуючим політичним становищем. Суттю його тактики була боротьба без боротьби, оборона без запалу й без віри, бо "віра заводить незгоду між людьми"[128-1], "лише (писав він) цю горожанську боротьбу (в Галичині) треба... вести для уникнення докорів в такій самій несправедливості, яку ми докоряємо полякам і жидам, під другим більш людським прапором, а ніж релігійний і національний фанатизм"[129-1]... Іншими словами, боротьба в ім'я якоїсь ідеї без любови до неї, без ненависти до ідеї чужої, без того, без чого не обходилася ні одна боротьба живих ідей на світі. Пісна філософія політичного євнуха...