РОЗДІЛ VI
ТАКТИКА ПРОВАНСАЛЬСТВА, АНТИТРАДИЦІОНАЛІЗМ
Найголовнішою рисою нашого провансальства в тактиці була його засаднича ворожість до традиції і до експансії. Не визнаючи, в суті речі, за нацією окремої індивідуальности, іншої від кожночасної суми її членів, від "числа", – вони не визнавали тяглости національної мети; кожна ґенерація "довліла собі", не "пеклася о устрій", не розширяючи поля прикладання енерґіі будучих поколінь (експансія), ані не переймаючи від батьків їх мету (традиція). Віддані теперішньому, не мали вони пошани ні до мертвих, ні до ненароджених.
Виводячи розумово свої засади, не прислухалися вони до "містичного" голосу крови. Жоден національний колектив, ні теперішній, ні тим паче, минулий чи майбутній, не смів диктувати їм заповіді поведінки. Драгоманів укладав історичну свою програму щодо Польщі "на стисло крайовому ґрунту, без усяких заранніх рішень справ дальшого будучою і без оглядів в історичну старовину всієї Польщі і України". Для нього "ні один справжній космополіт, ані в шкірі, ані в самих кістках національних, себто – ні в якій історично склавшійся ознаці життя нації, не видить ідеалу, а ... в одній інтернаціональній науці". Він хоче опертися "на так реальній підставі, як добро простого люду". Це завдання "потребує перш усього розуму, щоб він міг поглянути на діло без усяких упереджень, вільний від усяких споминів історії і від теперішніх, зрослих на історичнім, ґрунті інституцій, ... інтересів, звичок інстинктів [109-1].
Цієї ідеології трималися й епігони Драгоманова, які не хотіли нічого знати ані про справи "дальшого будучого", ані про "історичну старовину" при визначенні своєї мети, відгороджуючи себе, мов залізним дротом, від історичних традицій нації, і від "імперіялістичного" полету в будуччину. Національну справу "треба (було для них) рішати аналітичним (тимчасово) способом, а не синтетичним (принципіяльним)". Печать "тимчасовости", вільної від великої мети минулого й майбутнього, – дрібної, паліятивної видно й на цілій політичній тактиці нашого провансальства, до якої я тепер і переходжу.
По всім сказанім не буде нічого дивного, коли я зауважу, що наше провансальство – під оглядом політичним – було течією наскрізь опортуністчною. Але це стосується до її лівого крила; щодо правого крила, до українофільства передреволюційного, до "радянства" (від київської "Ради"), до першого галицького народництва, то тут мало сказали, що це була опортуністична течія, це було щось у роді фабіянського товариства, щось у роді "армії спасіння", яка мирною пропаґандою й удосконаленням людськости, ширенням просвіти – думала осягнути свою мету.
Інакше й не могло бути. Коли провансальство, як ми бачили, взагалі не висувало окремих політичних цілей, ані суверенности, ані самостійности; коли його метою була "симбіоза" з паразитами, коли воно не протиставило себе ворожій ідеї так, що тільки одній з цих ідей лишалося б місце на даній території, – лише засадничо уважало співжиття з чужою ідеєю можливим і потрібним, – то ідея боротьби відходила на другий плян. Її приймалося як скрайність; не як конечність, а як щось, чого мірою можливости треба уникати. – Коли існувала лише одна "вселюдська правда", до якої приходилося розумом, коли закон боротьби за існування в надорганічнім світі уважався за "пересуд" або пережиток "некультурної" давнини – то ясно, що все можна було осягнути закликом до загальної справедливости противника, переконуванням його розумовими арґументами, і "поступом" на шляху "цивілізації", скупчуючи свою увагу на економічних, культурних і "визвольницьких" цілях. Крім того, виключаючи в суті речі з своїх цілей момент влади, не маючи до нього найменшого зрозуміння, – провансальство природно не доцінювало чинника боротьби в тактиці, оскільки кожна боротьба є передусім бортьбою за панування, за владу.
Спір нашого провансальства з противниками, був передусім (вони думали) – ідейним спором, а як такий, то його засадничо можна було скінчити порозумінням. Ось що про це каже Зіммель: "0стрість теоретичнологічних контроверсій не вадить, щоб розумовість (Intellektualitat) була все ж таки засадою погодження, бо як тільки спір переходить з области противенства почувань або хотінь, з области противенств між аксіомами, яких не доводиться, лише відчувається, – в область теоретичних дискусій, то він засадничо мусить бути полагоджений", бо закони логіки спільні всім[110-1]. Українське провансальство ніколи не розуміло національної ідеї як аксіому, але все як теорему, яку треба було довести, випровадити з іншого твердження. Тому для нього національні постуляти все були предметом "теоретичних дискусій", отже "ворожі" точки погляду (не афекти) все можна було погодити на підставі спільної логіки й тверджень, признаних за правдиві обидвома сторонами.
Зв'язок між "раціоналізмом" і угодовістю бачив і Драгоманів, що казав: "Особливо переконані ми, що дo згоди межи народами може прийти тільки в такім разі, коли всі дадуть перевагу розумові (ratio), котрий один виводив і виведе людськість з біди та темряви, – та науці, котра яко одна на цілім світі, і може погодити людей, чого не в стані зробити релігії з тієї простої причини, що їх багато, і одна ліпша від другої"[111-1]. Тому драгоманівці й будували цілу свою політику не на національнім почутті, не на спонтаннім вияві безмотивної іраціональної волі: це ж було щось з релігії (з "теології"); воля ж могла утвердитися лише в боротьбі з іншими (бо їх було багато і кожна себе вважала за найліпшу); тут "згода" могла здійснитися тільки через експансію, взяття в посідання, агресію. А це не личило методіївській психіці провансальців, вона стреміла до згоди й гармонії і тому апелювала передусім до "розуму" і "науки". І навпаки, тому, що вони узнавали тільки розум, що стоїть над волею, стали вони засадничими угодовцями, сторонниками згоди за всяку ціну.
До цієї засадничої угодовости провансальства склоняло його, і його ворожість до "загального", надавання виключної ваги й цінности "партикулярному" (одиниці, їх групам, провінції, ґенерації), в противність до нації як колективу, до держави. Бо стан боротьби, війни занадто яскраво й наочно виправдував конечність вивищення "загального" над "поодиноким", а це руйнувало цілу філософію провансальства. Спенсер, що як типовий представник інтелектуалізму мав великий вплив у нас, ось що пише про це: "Підчинення особистого добробуту соціяльному є лише припадкове явище (?), бо воно наступає лише тоді, коли загрожене існування суспільности, це значить, що це підчинення залежить від існування суспільностей, які себе взаїмно поборюють. Воно мусить скінчитися, коли щезне ця боротьба; бо тоді не буде вже публічних претенсій, які могли б суперечити приватним. Тоді соціяльне життя прийшло б до того, що ставило б собі індивідуальний добробут як найближчу ціль. Отже стан принагідної або звичайної війни чи загального й тривалого миру мусить мати велику вагу"[112-1]. Я тримаюся іншої думки щодо управнення публічних претенсій над приватними (Спенсер розуміє ці управнення за вузько, зводячи все до випадку війни), але факт є, що під час війни і взагалі боротьби, коли більш як ніколи вимагається зосередження всіх сил сусгільности, – це підпорядкування "осібного" "загальному" потрібне більш ніж коли небудь. Ми ж бачили, як ненависна провансальцю, як усякому провінціялу, кожна "метафізична" ідея, що вимагає від нього посвяти особистих, клясових або економічних вимог в ім'я вищої цілі і тривалих інтересів нації: звідтіля й його ненависть до того стану, який є природний між націями, який диктується універсальним законом боротьби за існування і який збільшує тягар "загального" над "поодиноким". Ціла його туга – ослабити, коли не знищити цей закон, а звідси його засаднича компромісовість, стремління здобути свої цілі не шляхом боротьби, але – угоди.