Дорога до нього була досить легкою для українського провансальства Першим етапом була власне ця парафіяльність, цей дух провінціоналізму, що дивився на державу з точки погляду "приватних" чи повітових інтересів, або "суверенної особистости" ("гуманітаризм"), далі – ішло ототожнювання цих інтересів з інтересами нації взагалі, в наслыдок чого повстало аполітичне українство, як питання "культурне", "педагогігчне" або "справа демосу", коли нація мислилася як єдність чисто культурна або клясова. Нарешті – прийшов анархізм, у чистім вигляді, коли нехіть до чинника збірної влади (що є суттю поняття держави) скристалізувалася поволі в "теорію". Очевидно, що наш рідний "анархізм" не був анархізмом Ґрава, Малятести Реклю або хоч би Штірнера, він був такий самий незачепний, недокровний і прекраснодушний, як і ціле провансальство, і, знов таки, не був виявом волі до чого, лише виявом волі від чого; пасивним непризнанням моменту влади, зовсім чужого й незрозумілого провансальцям. Цей анархізм був логічним наслідком цілої ідеології нашого провансальства. На нім мусіла скінчитися ця ідеологія, бо повна свобода одиниці й груп – тяжко мириться з державним примусом, як і з щастям тієї "мирної країни", яка передусім не хоче аби її виривали з її мертвого сну. Ми вже бачили, як Драгоманів проповідував махнівську ідеологію "розбавляти всяку державну силу". В pendant до цього його ученикпрофесор дозволяє демократії "порахуватися з державою" (також всякою, навіть своєю). Явно анархістичні нотки розсипані в усіх його творах, особливо у "Вільній Спільці" та в передмові до "Громади". Пішли за ним і його наступники й ученики "Всі люди на землі, – читаємо в одного популяризатора й вульгаризатора ідеї учителя, – собі браття, а тільки панські й погані державні порядки роблять між ними ворогів одних другим". Державний примус, – а яка держава є без примусу, яка держава не є "панська"? – є лихо саме в собі, а тому "всі народи землі повинні заснувати вільну спілку між собою". Як має виглядати ця "вільна" спілка? – Висловлюючись тим елеґантським "народницьким" стилем, який впровадив до нашої публіцистики Драгоманів, ця спілка повинна бути "без попів і без панів" (певно й з правом сецесії), "без начальства", бо "безначальство – ідеал маси", а маса, особливо темна – бог соціялістів і радикалів[76-1].
Ідеал чисто анархістичний, чисто плебейський! Для кожного плебея всяка організація що бере з нього початки, що посилає його – якогось архангельського мужика – битися з якимись там турками за проливи, – є очевидно абсурдом, нарушенням його "вільности". Тому ліпше без тієї організації. Ліпше право довільної сецесії "захочу полюблю, захочу разлюблю"! Ліпше замкнутися в своїм повіті і бути "вільним". В тім самім "Капіталі" народницького міщанства читаємо, що держава "обмежує людську свободу", і вже тому ця установа є підозрілою в очах всякого щирого народолюбця. Таж всяка колективна організація не існує для інших цілей, лише для забезпечення нашої "волі", в державі ж немає волі і не може бути, бо "справді вільними можуть бути тільки малі держави, або ліпше сказати – громади, товариства"[77-1]; а що український нарід – на нещастя для народолюбця, не може змаліти до розмірів Швайцарії, то найліпше створити з нього (за рецептою Драгоманова) кілька автономних груп, бо "вільність" понад усе! Або, почекати з самостійностями, а зажити "громадами і товариствами", як ними живуть у провінції; ліпше так відгородитися від "зловредного" державного центру, щоб з нього до наших "громад", як казав Гоголь, хоч тридцять літ скачи, то не можна було б доскочити. "Громада" і "повіт", – це альфа і омеґа нашого "державництва", точка, до якої він завжди спадає, як би високо не злітав: до "добробуту", до "волі", до парафії – все повертає він.
В цій концепції держави без держави слідно великою мірою джерело мудрости наших соціялістів; це, з одного боку (поминаючи вихованого на російській літературі Драгоманова), писання народницьких російських "соціологів", усіх тих Міхайловських, Лаврових та інших "безсмертних водолеїв", а нарешті – Бакуніна. Цьому останньому належать слова: "Коли є держава, то неминуче є й панування, а значить і рабство; держава без рабства... немислима, ось чому ми вороги держави"[78-1]. Прошу порівняти цю тираду, так само категоричну, як і глупу, – зі згаданими щойно вгорі сентенціями наших бакунінців, аби побачити їх подібність, майже тотожність. Однакова й точка виходу: держава, всяка держава, відкидається в їм'я чисто партикулярних цінностей: одиниці, групи та їх "волі", що не зносять над собою жодного колективу.
Так само яскраво висловлюється наслідник Драгоманова. Для культурних націй Европи й Америки державний примус є конечний в інтересі кожної групи й одиниці, що належить до державного зв'язку. Для вихованих в гуляйпільських степах махновців (габілітованих так само, як негабілітованих) це зовсім інакше. Народолюбний махнівець не бачить в атрибутах держави нічого, як тільки "власні марки і гроші, власний двір, армію, власні в'язниці і власних жандармів"; для нього все це "такі приємности", за які він охоче подякує, аби лиш йому забезпечили "добру поживу". Це все страви для панського столу (для народівпанів), "але менш вередлива суспільність охоче позбудеться цих вишуканих приємностей за простіший, але здоровий куліш забезпечення свободи культури і суспільного самоозначення", за "можливість... розпоряджати своїми, місцевими відносинами"[79-1]... Отже, та сама піч від якої мусить почати свій "державницький" танець українське провансальство: "місцеві відносини", "громади", "повіт", рідна дзвіниця; держава ж – це люксус не для мужицького шлунка і не для мужицького розуму... Що головний ідеолог українського народництва був у суті речі анархістом, це без озву признають і його ученики, і він сам. Ідеальний громадянин, каже Драгоманів, "буде байдужий до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більш налягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи..., волю кожної людської породи, спілки, громади, країни, – щоб, скілька мога, зменшити силу державного начальства, перед силою особи, громади і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложити живі початки порядків безначальних, безпанських і бездержавних", себто – початки анархізму[80-1]. В цім дусі виховували ряд поколінь не лише провідники українства, а й ціла українська активна інтелігенція. За авторитетним твердженням найбільшого з живучих наших істориків, "нова українська історіографія... жадібно ловила прояви народної активности і, зокрема, з особливою увагою спинялася на таких виступах народних мас, які скеровувалися проти держави, а саме конфлікти віча з князями в XI–XII віках..., опозиція Запорожжя гетьманському режимові в XVII і XVIII в...., все це було улюбленою темою української історіографії, популярної літератури, белетристики, театру, тощо"[81-1]. Цінне признання!