— Глядіть,— кажу, дивлячись услід новій Ен-Ганнусі,— глядіть, щоб вона не привела вам якого мексиканця в сомбреро чи порторіка. Або ще й негра-зятя матимете...
— О, ми вже з неї не спускаємо ока! — призналась Вергунівська.— Маєш школу, а з школи — додому. І сиди, вчись! Нікуди ані ногою! Хочеш кіна — є в тебе у твоїй хаті телевізія. О, ми її строго тримаємо! О, я вже не дам їй, нізащо в світі, щоб якогось чужинця в хату привела.
Войовничість пані Вергунівської була їй рішучо до лиця. Стриманість з неї злетіла вже зовсім, вона почала розказувати.
— Занадився був до нас один хлопчина. І нічого, навіть наш, українець, тут у нас сусіди недалеко живуть. Сидить і сидить щодня, якось ніяк йому сказати, щоб забирався, сусід, і батьки ж статечні. А дитині треба вчитися... Ми в клопоті. Та, хвалити Бога, прийшов того хлопця батько, сам просить, щоб гнали його, мовляв, хлопець висиджує багато часу в нас і "репутація мого сина від цього страждає". Чули? Його репутація страждає, а наша то й ні!? Ви таке чули?
Вергунівська дійшла до вершка можливого для її темпераменту обурення. Але то тільки так мені здалося. Далі було ще що розказувати.
— Відтоді ми вже не мусіли випрошувати сусідового сина з такою вразливою репутацією... Але чекайте, що далі було. Змовилися наші діточки, і як мене з чоловіком не було вдома — під'їжджає "кавалер" таксівкою, і моя Ен сідає, як дочка магараджі, в авто, двері перед нею розчиняються, двері за нею зачиняються, наче й справді перед великою дамою, наче й справді це не сусідський хлопчина з другої вулиці, а он який джентльмен. А тут якраз я нагодилася. Підбігла, та як рвану дверцята, та як потягну за коси мою дівчину! А ти, мала смаркуля, а ти питалася батька й матері, чи можна? Зараз мені марш до хати! А ти, цибатий драню, забирайся мені звідси, бо як потягну тебе ось цею парасолею... Накричала, нагукала, розвела їх — і відтоді спокій. Нема чого з кавалерами по кінах та балях шалатися, ще рано...
Вергунівська тут зробила велику павзу.
— Що ви на це все скажете?
Я тільки головою похитала. Бо й справді, що можна на це сказати?
* * *
Але, може, таки треба було мені своє слово сказати, може б, те, що скоїлося потім, не прийшло. Зайшла я попрощатися, коли збиралась ця родина в четвертий чи п'ятий раз до Каліфорнії. Приходжу саме на той переполох, що Ен утікла. Утікла! І треба було десять днів, щоб знайти її,— сидить вона в готелі та не хоче батька-матері знати. Але за готель довелося таки татові й мамі платити, бо її жених і облесник був ще несповна літ і не закінчив школи. Та й от тепер мої Вергунівські на півдорозі — ні сюди, Микито, ні туди, Микито! Вже деякі речі поїхали до Каліфорнії, а вони звідси через весь оцей балаган не можуть виїхати, нема чим боргу сплатити, що наробила їх дорогоцінна дочка магараджі, їх принцеса Ен.
Але, незважаючи на цей весь рейвах і клопіт, у хаті було якось жвавіше, якийсь веселий рух. Чи не від цього малого персонажа, що котить по хаті авточко й при цьому страшенно радіє?
— А що це за жевжик у вас по хаті бігає? Де це він у вас узявся?
— А це...— ніяково зам'ялася моя Вергунівська.— Хіба я не казала вам, що наш Василько розійшовся із жінкою та й дитину забрав? Оце привіз до нас. Що йому лишалось робити? Жінка ж його нічого не вміла робити. І не хотіла! Він на роботі, а вона лежить і курить. Він приходить із роботи та мусить заходитися коло варення обіду, мусить прибрати, попрати і дитину доглянути! Отакі ті жінки-італійки! Отаке нещастя взяв наш бідний Василь на свою голову! Ну, вже ми цього жевжика самі виховаємо, не дамо ніякій італійці,— завзято приобіцяла Вергунівська.
"А бразилійці?" — подумала я, але вголос не сказала. Це приїхала з Бразилії одна наша родина, і невістку привезли вони — бразилійку. Все було нічого спочатку. Бразилійка й мови навчилася нашої, і паску по-нашому святила, словом, українізувалася, що й не впізнаєте. Живе в одній хаті з батьками, господарна, з чоловіком ніколи не перемовиться. Все було б наче добре, тільки дитину свою... Ой, Боже ж мій, дитині своїй не дозволяє ні слова по-українському сказати! Як тигриця, пантрує, щоб воно говорило лише португальською!