— Тепер уже мусите сказати мені, Мотре, яке ви діло маєте до мене… Вже!!!
Смішно, коли добрі хочуть вдавати з себе строгих. Можна з’їсти доктора Пастуха за те "вже" з окликом.
— Ох, ні… я не можу вам сказати, пане докторе!
Вона ніби борониться перед ним й затуляється ґраткою з пальців. Доктор Пастух вдаряє легенько по Мотриних пальцях, і вони розчіплюються.
— Слухаю вас…
— Коли я справді не зможу вам тепер це сказати.
Доктор Пастух зводить високо брови вгору: що значить "тепер"? Мотря бентежиться: чи сказала щось недоречне? Хіба ні, бо оце доктор попав знову в вільний, попередній тон:
— Коли ви соромитесь, то я вам затулю очі.
Приємно холодні долоні Пастуха пахнуть туалетовим "Центросоюзом" і ще чимсь, що робить те, що їх хотілося б якнайдовше мати на своїм лиці. Ніколи Мотря не припускала, що в чоловіка можуть бути такі милі долоні. Можливо, що й доктор Пастух не припускав, що може бути приємно тримати такого підлітка за лице і не потребувати при тім думати: що, власне, тій малій бракує?
— Відважно, маленька!
— Ні!
Тоді доктор Пастух виймає з бічної кишені вічне перо.
— То напишіть, коли важко вимовити вам те, з чим ви прийшли до мене…
Мотря, вагаючись хвильку, пише з напівпритомними очима одне лаконічне речення: "Прошу позичити мені двадцять п’ять злотих".
Лівою рукою — від себе — передає докторові папірчик, а правою затуляє очі, щоб не бачити виразу його лиця, коли читатиме ту зухвалу записку. Скоріше, ніж слова, приводить Мотрю до рівноваги сміх Пастуха:
— Го-го! Тільки всього, маленька? Але ж це дрібничка, над якою розводитись не варто було… Що, загубила, мала, гроші клієнтки?
— Ні!
— Ні? А що?
— Я вам не можу сказати.
— Прошу вибачити за неделікатне запитання.
Доктор Пастух ледве стримує усміх, але Мотря якось не ображається цим. Маючи двадцять п’ять злотих у сумці, вона починає почувати себе зовсім певно:
— Чи маєте, пане докторе, розклад їзди?
— Слухайте, мала, що ви надумали? Та мій друг викличе мене на дуель, якщо вам що-небудь станеться, а він довідається, що я в ту халепу мочав пальці…
"Друг"? Завжди тато був тільки "він", а тепер знайшовся хтось, для кого він "друг". Це дуже, дуже мило з боку доктора Пастуха.
— Я нічого… я завтра прийду до вас… і попрошу вас дозволити Василеві занести листа до мами. О пів на одинадцяту від’їжджаю…
— Втікаєте з дому?
— Мг…
— То будемо вас з поліцією шукати…
— Ні! Я ж напишу мамі в листі, що їду до тата, до вашого товариша Антона Забейка.
Доктор Пастух дивиться широкими, спокійно зачудованими очима лікаря. Мотря з рукою на клямці, одною ногою вже на порозі. Чого дивиться так доктор Пастух? Що особливого доглянув у Мотринім рішенні?
— До побачення, пане докторе. І ще раз дуже дякую…
У відповідь на те:
— Граєте в теніс?
— Граю.
— Чи схотіли б коли зі мною зіграти партію?
— Ох, пане докторе, я партачу… Але коли б ви були ласкаві… Та вже хіба як повернуся.
Мотря подає докторові руку (як прийшла, то чекала злякано, чи він перший простягне їй свою руку) і бачить, як він лукаво оглядається на двері, звідки мала б показатись Василева або Аннина голова. Потім поволі цілує Мотрю в руку.
Мотрю вже цілували в руку. Та ні один із тих поцілунків не можна навіть прирівняти до цього, що дістався Мотрі від милого доктора Пастуха, бо ні від одного з них не хотілося летіти стрімголов сходами на долину, скакати, свистіти, а може, навіть плакати…
***
— А я тобі кажу, що та мала стежить за тобою! — посміхнулась до доктора Антона Забейка його приятелька (як сам він при кожній нагоді говорив, його вірний колега) Марта Шариївна.
Нахилився над столиком і з удаваним каяттям поцілував їй руку:
— Вибач, кохана, що подобаюсь усім жінкам. Бачиш сама, що діється це без моєї співучасті…
— Не забувайся, Тоньку, і пам’ятай, що ми в публічнім місці. Боюся, мій старий друже, що цей чемний поцілунок дорого тобі обійдеться. Глянь… але так непомітно… одним оком… Бачиш? Покликала кельнера і розпитує його про щось. Малу він, видимо, схвилював. Можу битись об заклад, що мова йде про нас. Дивись на мене… не червоніють мені ще вуха? Цікаво, що може той кельнер чи взагалі хто-небудь з присутніх тут розказати про тебе й мене? Тоньку, ти не думав ніколи над цим?
— Чи маю бути щирим?
— Як на сповіді…
— Ніколи не думаю над тим, що люди говорять про тебе й мене… Бачиш, я вважаю часом, що це подекуди навіть нечемно з мого боку… вони стільки уваги приділяють нам, що я повинен бодай частково взяти реванш, але… брак часу — це теж одна з причин, чому люди робляться нечемні… Не вважаєш?
— Вважаю, що ти повинен сьогодні виграти процес, коли маєш такий гумор…
— Пригадую тобі, Мартуню, сьомий пункт нашого пакту, який під загрозою п’яти злотих забороняє в приватній балачці порушувати теми, зв’язані з нашою професією. А то попрошу тебе розповісти, як пройшла сьогодні година моделювання в твоїй артистично-різьбярській школі. Між нами кажучи, страшенно ідіотична назва для тої поштивної інституції…
— Доктор Забейко, платіть п’ять злотих кари.
— Чи може ця кара бути мені замінена на два квитки до кіно?
— Так, але не сьогодні…
— Ов, пане колега? Що сталося?
— Хочу трохи похимерити, Тоньку… Це часом так приємно.
Подивився на неї і зробив рух устами, немов хотів її поцілувати. Погрозила йому бровами. Спершись вигідно об спинку, розмріяними, злегка сумовитими очима дивився на неї. Що ж! Інші люди мають щастя виграти на лотереї, знайти підкову чи одержати спадок по вуйкові в Америці, а він, Антін Забейко, втративши майже все, мав ще стільки ласки в долі, що дозволила йому знайти Марту Шариївну. Випадок? Майже. Бо ж не можна випадком назвати ту обставину, що Марта Шариївна була трохи різьбярем (оскільки цього потрібно для вчительки артистично-різьбярської школи), ані того, що він, Антін Забейко, засідав у жюрі конкурсу, на який Марта Шариївна послала була свої праці. Випадок (о, це вже напевно його рука!) зробив так, що Марта Шариївна тільки тому не одержала нагороди, що її праці не відповіли вимогам конкурсу. Щоб не розчарувати молодої художниці, жюрі вирішило їй це докладніше пояснити та піднести при тім, для заохоти молодого таланту, всі позитивні якості її дотеперішніх праць. Марту Шариївну запрошено на окрему довірочну розмову. Трудне завдання пояснити молодій художниці, чому її твори, хоч і вартісні, не дістали нагороди, жюрі доручило доктору Забейкові. Вирішено було, що він, як адвокат, зробить це найкраще. І хоч таке пояснення відбулося в присутності цілого жюрі, приязнь доктора і Марти таки взяла свій початок з того вечора. Ну, так… десь повинне мати свій початок все зле й добре на цьому світі.