— Мотронько, — хотів він знову пригорнути її до себе, але вона вирвалася з його рук, — ти підростеш, станеш зовсім дорослою і тоді зрозумієш, що твій батько правильно вчинив, що не став жити з вами разом. Тепер ти цього не в силі зрозуміти. Я хочу тільки спитати тебе, чи легко було б тобі на серці, коли б ти одного дня викрила, — а такі речі завжди викриваються, — що ніякі сердечні почуття не зв’язують твоїх батьків… а все те тільки маскування… тільки про людей…. тільки дітей ради. Така фальш була б, повір своєму татові, нам усім не під силу. І хтось із нас раніше чи пізніше не витримав би. Мотронько, ну чого? Що сталося?
Мотря впала лицем на диван і заридала.
Забейко підійшов до дивана, але не насмілився доторкнутись до своєї дочки. Він добре розумів, щó принесло їй розчарування: міражний палац виявився халупою з повибиваними вікнами й дверима.
Проте, незважаючи на весь тягар болю, що давив його серце, Забейко відчув полегшення від того, що знайшов у собі мужність сказати правду своїй дитині. Це була ота чесність, якої завжди прагнув у відносинах з людьми. Коди пройде перший біль від розчарування, мала поміркує і визнає, що батько мав рацію…
1937 р.