Дивлячись на неї з глибоким трепетом, сповнений колишньої жаги, Маріоль згадав тих двох жінок, яких він бачив на вулиці в Монтіньї.
Вона спитала його:
— Хто та дівчина, що відчинила мені двері?
— Служниця.
— Вона не схожа… на покоївку.
— Так. Вона справді дуже мила.
— Де ви знайшли таку?
— Зовсім недалеко, в готелі для художників, де клієнти загрожували її цноті.
— А ви зберегли ту цноту?
Він почервонів і відповів:
— А я зберіг.
— Може, собі на користь?
— Звичайно, собі на користь, я волію бачити коло себе гарне обличчя, а не погане.
Це все, що вона вам навіює?
— Мабуть, вона мені ще навіювала непереможну потребу знов побачити вас, бо кожна жінка, коли вона хоч на хвилиночку привертає мою увагу, змушує мене думати про вас.
— Дотепно сказано! А вона любить свого рятівника?
Він почервонів ще дужче. Швидко, як блискавка, у нього
промайнула думка, що ревнощами добре впливати на жіноче серце, і він вирішив збрехати лише наполовину. Трму він одповів вагаючись:
— Я не знаю. Можливо. Вона дуже дба&тшва й уважна до мене.
Ледь помітна досада змусила пані де Бюрн шепнути:
— А ви?
Він подивився на неї очима, що горіли коханням, і сказав:
— Ніщо не може одвернути мене від вас.
Це теж було дуже дотепно сказано, але вона вже нічого не помітила, такою безперечною правдою здалися його слова. Хіба ж може така жінка, як вона, сумніватися в ньому? Вона таки справді не мала сумніву і, цілком задоволена, більше вже не цікавилася Елізабет.
Вони сіли на полотняних стільцях, у затишку під липами, над річкою.
— Що ви подумали, коли я поїхав?
— Що ви дуже нещасливі.
— З моєї вини, чи з вашої?
— З нашої вини.
— А потім?
— А потім, почуваючи, що ви схвильовані і збуджені, я зважила, що наймудріше буде дати вам передусім змогу заспокоїтися. І я почала чекати.
— Чого ж ви чекали?
— Вісточки від вас. Я її одержала, і ось я тут. А тепер ми поговоримо з вами як серйозні люди. Отже, ви все ще мене кохаєте? Я питаю вас про це не з кокетства… я питаю як друг.
— Я все ще вас кохаю.
— Чого ж ви хочете?
— Не знаю. Я у ваших руках.
— О, мені все дуже ясно, але я не висловлюю вам своїх думок, доки не знатиму ваших. Розкажіть мені про себе, про все, що робилось у вашому серці, у вашому розумі, відтоді як ви втекли.
— Я думав про вас, оце і все, що я робив.
— Так, але як думали? Що саме? До чого ж ви прийшли?
Він розказав їй про свій твердий намір вилікуватися від кохання од неї, про свою втечу, про блукання в цьому величезному лісі, де він знайшов її саму, про дні, сповнені невідступних спогадів, про ночі, повні пекучих ревнощів. Він розказав цілком щиро про все, окрім кохання Елізабет, її імені він більше й не згадував.
Пані де Бюрн слухала, певна, що він бреше, переконана почуттям свого панування над ним ще більше, ніж щирістю його голосу, і раділа зі свого тріумфу, з того, що знов володіє ним, бо все-таки дуже любила його.
Потім він почав гірко нарікати на своє безпорадне становище, і, розхвилювавшись від розповіді про те, як намучився і про що так багато думав, у палкому нестримному пориві, але без гніву й гіркоти, обурений і подоланий неминучістю, почав знов дорікати їй, що вона неспроможна кохати.
Він усе повторював:
— Дехто позбавлений дару подобатися, а ви позбавлені дару кохати.
Вона жваво перебила його, озброєна цілим рядом доказів і заперечень.
— Зате я володію даром постійності,— сказала вона. — Невже б ви були не такі нещасні, коли б я після того, як десять місяців вас обожнювала, тепер закохалася в іншого?
Він скрикнув:
— Невже жінка не модде кохати тільки одного чоловіка?
Вона гаряче заперечила:
— Не можна кохати без кінця, можна тільки бути вірною. Невже ви думаєте, що несамовите почуття може тривати роками? Ні і ні! Ну, а ті жінки, що живуть самими пристрастями, буйними, тривалими чи короткими спалахами своїх забаганок, ті просто роблять зі свого життя романи. Герої змінюються, обставини й пригоди повні несподіванок і різноманітності, розв'язка завжди інша. Визнаю! Усе це для них дуже весело й цікаво, бо хвилювання зав'язки, розвитку і кінця щоразу наново переживаються. Але коли це скінчено — це скінчено назавжди… для нього… Розумієте?
— Так, у тому є правда. Але я не розумію, до чого ви це ведете?
— От до чого: нема такого кохання, що тривало б дуже довго, я кажу про пекуче, болісне кохання, от як те, що ви від нього ще страждаєте. Це у вас криза, яку я зробила болючою, дуже болючою, я це знаю, почуваю, через… скупість мого кохання, через мою нездатність виливати свої почуття. Але ця криза минеться, вона не може бути вічною.
Вона замовкла. Він тужливо спитав:
— А тоді?
— А тоді, я гадаю, для жінки, розважливої й спокійної, як я, ви можете бути коханцем дуже приємним, бо у вас багато такту. А чоловіком ви були б, навпаки, неможливим. А втім, хороших чоловіків нема й не може бути.
Він спитав здивований, трохи ображений:
— Нащо ж тримати при собі коханця, котрого взагалі не любиш або перестала любити?
Вона підхопила жваво:
— Мій друже, я люблю по-своєму. Сухо, а все ж люблю.
Він мовив покірно:
— А головне, вам треба, щоб вас любили і виявляли це.
Вона відповіла:
— То правда. Я страшенно це люблю. Але й моє серце потребує таємного товариша. Марнославне бажання привертати до себе увагу світу не заважає мені бути відданою й вірною і гадати, що я зможу дати чоловікові щось особливе, не доступне нікому іншому: мою чесну відданість, щиру сердечну прихильність, цілковите й таємне довір'я душі, а навзамін дістати від нього, разом з усією ніжністю коханця, таке рідке й солодке почуття, що я не зовсім самотня. Це не кохання, як ви його розумієте, але ж і воно чогось варте!
Він нахилився до неї, тремтячи від зворушення, і прошепотів:
— Хочете, я буду цим чоловіком?
— Так, трохи згодом, коли вам полегшає. А поки що мусите інколи трохи постраждати через мене. Це мине. А що ви все одно мучитеся, то краще ж мучитися біля мене, ніж далеко від мене, правда ж?
Своїм усміхом вона ніби казала: "Вірте ж мені хоч трохи". І, бачачи, як він тремтить від кохання, відчула в усьому тілі якусь утіху, якесь задоволення, що від нього була щаслива, як щасливий буває яструб, кидаючись з висоти на заворожену здобич.