Він знов почав робити далекі прогулянки, блукати гущавиною з невиразною надією позбутися її образу, залишивши його десь або в яру, або за темною скелею, або в якійсь пущі, як людина, що бажає спекатися відданої їй тварини, але не хоче її вбивати, а лиш пробує завести її кудись якнайдалі.
Одного дня наприкінці такої прогулянки він знов забрів у царство буків. Тепер то був похмурий, майже зовсім темний від густого листя ліс. Маріоль ішов під його величезним склепінням, вогким та високим, згадуючи з жалем про легкий, пронизаний сонцем зеленястий серпанок ледве розкритих листочків, але, проходячи вузенькою стежиною, він спинився здивовано перед двома деревами, що зрослись одне з одним.
Ніякий інший образ його кохання не міг би гостріше й глибше вразити йому очі й душу: могутній бук стискав у своїх обіймах стрункого дубка.
Як доведений до розпачу коханець, з тілом могутнім і змученим, бук, витягнувши, мов руки, дві величезні гілляки і зімкнувши їх, стискав стовбур сусіднього дубочка. А той, наче погордливо вириваючись із його обіймів, підносив до неба, високо над вершиною напасника, свій стрункий, гладенький та тонкий стан. Але, незважаючи на цю втечу в простір, усупереч цій гордовитій втечі глибоко ображеної істоти, на корі дуба видніли два глибокі, давно зарубцьовані шрами, врізані непереможно могутніми вітами бука, навіки з'єднані тими загоєними ранами вони росли разом, змішуючи свої соки, і в жилах подоланого дерева текла, здіймаючись. аж до самого верховіття, кров дерева-переможця.
Маріоль сів і довго дивився на них. У його хворій душі ці двоє нерухомих борців, що розказували перехожим вічну повість його кохання, ставали прекрасним і страшним символом.
Потім він пішов далі, ще смутніший, і брів помалу, опустивши очі, коли раптом побачив прикриту травою, змочену давнім дощем, брудну, стару телеграму. Хтось викинув чи згубив її. Він спинився. Яку радість чи яку прикрість приніс якомусь серцю цей синій папірець, що валявся у нього під ногами?
Він не міг утриматися, підняв його і з цікавістю й огидою розгорнув аркушик. Ще можна було сяк-так прочитати: "Приходьте… мене… четвертій годині". Імена роз’їла вогкість.
Жорстокі й чудові спогади обступили його, спогади про всі ті телеграми, які вона посилала, щоб призначити час побачення або сповістити, що вона не прийде. Ніщо ніколи не зворушувало його дужче, не. викликало в нього такої несамовитої дрожі, не змушувало так раптово стискатися і знов трепетати його бідне серце, як ці вісниці, що кидають у захват або в розпач. Він став, скам’янівши від жалю, від думки, що вже ніколи не розгорне такої телеграми.
Знову він питав себе, що сталося з нею відтоді, як він її покинув? Чи вона страждала, чи жалкувала за другом, якого відштовхнула її байдужість, чи примирилася з цією розлукою, і тільки її самолюбство було ображене?
І бажання знати це зробилося таким непереможним, так охопило його, немов розпеченими кліщами, що в нього з’явилася смілива й чудна, ще не виразна думка. Він повернув до Фонтенбло. Прийшовши туди, він зайшов на телеграф з душею, сповненою вагання і трепетної тривоги. Але ніби якась сила штовхала його, непереможна сила, що йшла від самого серця.
Тремтячою рукою узяв зі столу телеграфний бланк і слідом за ім’ям і адресою пані де Бюрн написав:
"Мені так хотілося б знати, що ви думаєте про мене! Я не можу нічого забути.
Андре Маріоль. Монтіньї"
Потім він вийшов, найняв візника й повернувся до Мон-тіньї, збентежений і схвильований своїм учинком і вже жалкуючи про нього.
Він вирахував, що коли вона зробить йому ласку й відповість, то він одержить її листа за два дні, але цілий наступний день він уже не виходив з дому, боячись і сподіваючись одержати телеграму.
Близько третьої години пополудні, коли він лежав у гамаку на терасі, Елізабет сказала йому, що якась пані хоче його бачити.
Він так схвилювався, що аж дух захопило, і коли підходив до будинку, то ноги йому підломлювалися і серце тріпотіло. Не сподівався, однак, що то вона.
Він відчинив двері до вітальні, і пані де Бюрн, що сиділа на канапці, підвелася і, всміхаючись трохи стриманим усміхом, з легким примусом на обличчі та в манерах, подала йому руку, кажучи:
— Я приїхала дізнатися, як ви живете, бо телеграф не досить докладно виконав це завдання.
Він так зблід, що в її очах блиснула радість, і був такий схвильований, що не міг говорити і тільки тулив до уст подану йому руку.
— Боже! Які ж ви добрі! — мовив він нарешті.
— Ні, просто я не забуваю друзів і турбуюся за них.
Вона дивилася йому просто в вічі тим запитливим глибоким поглядом, який зразу схоплює усе, проникає в думки аж до дна й розкриває будь-які хитрощі. Вона, очевидно, була задоволена, бо усміх освітив її обличчя.
— У вашому будиночку дуже гарно. Ви в ньому щасливі?
— Ні, пані.
— Невже? В такій гарній місцині, в цьому чудовому лісі, на цій чарівній річці? Але ж ви, певне, тішитеся тут цілковитим спокоєм і щастям?
— Ні, пані.
— Але чому ж?
— Бо й тут не можу забути.
— А вам конче треба щось забути, щоб стати щасливим?
— Так, пані.
— Можна довідатися, що саме?
— Ви й самі знаєте.
— Значить?
— Значить, я дуже нещасливий.
Вона сказала з самовдоволеним співчуттям:
— Я так і подумала, одержавши вашу телеграму, і тому приїхала, поклавши собі одразу вернутися назад, якщо я помилилася.
Трохи помовчавши, вона додала:
— Коли я вже не їду негайно, то можна оглянути ваші володіння? Ота невеличка липова алея здається мені чудовою. Там буде приємніше, ніж тут, у вітальні.
Вони вийшли. На ній була рожево-бузкова сукня, зразу так гармонійно злилася з зеленню дерев та блакиттю неба, що пані де Бюрн здалася Маріолеві надзвичайною, неначе видиво несподіваної й нової краси та привабності. Її високий, тонкий стан, її обличчя, таке делікатне й свіже, легке пасмо золотавого волосся, що вибилося з-під великого, теж рожево-бузкового капелюшка, облямованого довгим страусовим пером, її тонкі руки, що тримали закриту парасольку, і її гордовита, велична хода — все це вносило в цей сільський садок якесь неприродне, несподіване, чуже, чудне й солодке враження, ніби від персонажа з казки, з мрії, з гравюри, з картини Ватто, персонажа, створеного уявою поета чи живописця, котрий надумався прийти на село, щоб уразити своєю красою.