— До завтра. До побачення. Дякую! Я обожнюю вас!
Вони стояли поруч.
— Не проводжайте мене, — сказала вона. — Побудьте тут хвилин з десять, а потім ідіть набережною.
— Прощавайте.
— Прощавайте.
Вона пішла дуже швидко, з таким стриманим, скромним і заклопотаним виглядом, що була зовсім подібна до тих тоненьких роботящих паризьких дівчат, які вранці біжать вулицями, поспішаючи до своєї чесної праці.
Він звелів везти себе до Отейля, турбуючись, що помешкання не буде готове на завтра.
Але там було повно робітників. Стіни вже оббито штофом, паркет застелено килимами. Всюди мили, стукали, вбивали цвяхи. В саду, рештках колишнього парку, досить
просторому й гарному, було кілька високих і старих дерев, густих палісадників, що створювали видимість лісу, дві зелені альтанки, два газони й доріжки, що крутилися між деревами й кущами. Місцевий садівник уже посадив троянди, гвоздики, герань, резеду і ще десятків зо два різних рослин, прискорити або затримати розквіт яких можна з допомогою пильної уваги, тцоб потім в один день обернути необроблену землю в розквітлу клумбу.
Маріоль так тішився, ніби добився нового успіху; він узяв від майстра обіцянку, що всі меблі будуть на своєму місці завтра перед полуднем, і пішов по крамницях за дрібничками, щоб прикрасити цей куточок зсередини. Для стін він вибрав кілька чудових репродукцій з славетних картин, для камінів і столів — деківський фаянс і кілька дрібничок, що жінки люблять завжди мати напохваті.
За день він витратив свої двомісячні прибутки і зробив це з глибокою втіхою, думаючи, що цілих десять років він заощаджував не з любові до грошей, а тому, що не мав потреби, а тепер, завдяки цьому, міг розкошувати як вельможа.
Другого дня він уже зранку був у флігелі, приймав привезені меблі, казав що де ставити, сам вішав картини, лазив по драбинах, курив пахощами, кропив парфумами тканини та килими. У цій гарячці, в цьому чарівному піднесенні, що охопило всю його істоту, йому здавалося, ніби він ніколи не робив нічого цікавішого, нічого приємнішого, як тепер. Щохвилини він дивився, котра година, вираховував, скільки ще часу відділяє його від того моменту, коли прийде вона, — він підганяв рібітників, турбувався, щоб усе влаштувати якнайкраще, розставити і поєднати всі речі якнайзручніше.
З обережності він відпустив робітників, коли ще не вибило другої години. І поки стрілка на годиннику помалу обходила останнє коло, в тиші цього дому, де він чекав найбільшого щастя, що мого коли-небудь мав зазнати, на самоті зі своєю мрією, переходячи з кімнати до вітальні і назад, розмовляючи вголос, уявляючи, марячи, він тішився такою шаленою любовною радістю, що її не відчував ще ніколи.
Потім він вийшов у сад. Сонячне проміння, пробиваючись крізь листя, падало на траву і якось особливо гарно освітлювало клумбу з трояндами. Отже, і саме небо намагалося прикрасйт* це иобачення. Потім він причаївся за
З Гі де Мопассан, т. 2 хвірткою, але часом прочиняв її, боячись, щоб пані де Бюрн не помилилася.
65
Пробило третю годину; відразу ж озвалося з десяток фабричних і монастирських дзигарів. Тепер він чекав з годинником у руці, і коли в хвіртку, до якої він припав вухом, двічі легенько стукнули, то аж здригнувся з подиву, бо не вловив ані найменшого шереху.
Він одчинив; то була вона. Вона дивилася на все здивовано. Спочатку неспокійним поглядом оглянула найближчі будинки, але зразу заспокоїлася, бо, звичайно, не знала нікого серед тих скромних обивателів, які тулилися там; тоді з цікавістю і вдоволенням оглянула садок; нарешті, знявши рукавички, притулила обидві руки до уст коханця і взяла його попід руку.
За кожним кроком вона говорила:
— Боже! Як же тут гарно! Яка несподіванка! Як чарівно!
Помітивши клумбу з трояндами, освітлену сонцем крізь віття, вона скрикнула:
— Але ж це — як у казці, мій друже!
Вона зірвала троянду, поцілувала її і приколола у себе на грудях. Вони ввійшли до флігеля; вона мала такий задоволений вигляд, що йому хотілося стати перед нею навколішки, хоча в глибині серця він почував, що їй слід було б поцікавитися більше ним і менше оточенням. Вона роздивлялася навкруги, схвильована, радісна як дівчинка, що бавиться новою іграшкою. Не відчуваючи ніяковості в цій гарній могилі її жіночої доброчесності, вона цінувала вишуканість меблів із захватом знавця, смакові якого догодили. Ідучи сюди, вона боялася знайти банальне помешкання з вицвілими шпалерами, споганене попереднім побаченням. Тут же, навпаки, все було нове, несподіване, чепурне, зроблене саме для неї, і коштувало, певне, дуже дорого. Цей чоловік — справді бездоганний.
Вона повернулася до нього і підняла руки чарівним закличним рухом; заплющивши очі, вони обійнялися, злившись у поцілунку, що дає дивне й двоїсте почуття — блаженства й небуття.
Три години пробули вони в непорушній тиші цього притулку тіло до тіла, уста до вуст; душевне сп’яніння у Андре Маріоля злилося нарешті зі сп’янінням плоті.
Перед розлукою вони пройшлися по садку й посиділи в зеленій альтанці, звідки їх не було видно. Захоплений Андре говорив до неї побожно, як до ідола, що зійшов до нього зі свого священного п’єдесталу, а вона слухала, змучена втомою, — він часто бачив таку втому в її очах після чиїх-небудь надто довгих одвідин. А все ж вона була ласкава, на обличчі в неї сяяла трохи вимушена, ніжна усмішка, І, тримаючи його руку, вона ввесь час її стискала, — може, більше мимоволі, ніж свідомо.
Вона, мабуть, не слухала, що він казав, бо, перебивши його посеред фрази, сказала:
— Мені конче треба йти. О шостій годині я мушу бути в маркізи де Братіан і вже дуже спізнююся.
Він обережно провів'її до хвіртки, яку відчинив їй, коли вона прийшла. Вони обнялися, і, кинувши швидкий погляд на вулицю, вона пішла попід самим муром.
Зоставшись на самоті, він відчув ту раптову порожнечу, що лишає в нас жінка, зникаючи після обіймів, ту дивну подряпину в серці, завдану кроками, що віддаляються; йому здалося, ніби він покинутий, ніби він нічого не взяв од неї. І він почав ходити доріжками, посиланими піском, думаючи про вічну суперечність між сподіванками й дійсністю.