За кілька хвилин перед десятою він зійшов на терасу й почав виглядати, чи не йде вона.
"Спізнюється!" — подумав він. Ледве встиг він почути, як годинник пробив десять разів на сусідній вежі, йому здалося, що він упізнає її здалеку, що це вона швидко йде по саду, немов швачка, поспішаючи до свого магазину. Проте він вагався. "Чи це справді вона?" Він упізнав її ходу, але його дивувала зміна в її зовнішності,— вона здавалася такою скромною в простій темній сукні. Це справді вона простувала до сходів на терасу і йшла впевнено, ніби бувала тут уже не раз.
"їй, мабуть, подобається це місце й вона інколи гуляє тут", — подумав Маріоль. Він дивився, як вона підібгала сукню, піднімаючись на перший мармуровий східець, як легко пройшла інші, а коли він кинувся до неї, щоб прискорити зустріч, вона з ласкавою усмішкою і трохи стурбована промовила до нього:
— Ви дуже необережні. Вам не треба так відкрито розгулювати. Я побачила вас майже від вулиці Ріволі. Ходімо, сядемо на лавці, он там, за оранжереєю. Там і чекайте мене іншим разом.
Він не міг утриматися і запитав:
— Значить, ви часто тут буваєте?
— Так, я дуже люблю цю місцину. Я люблю гуляти вранці і приходжу сюди помилуватися цим прегарним
краєвидом. До того ж тут ніколи нікого не стрінеш, тоді як Булонський Ліс просто неможливий. Але не виказуйте цієї таємниці.
Він засміявся:
— Я буду дуже обережний!
Взявши несміливо її ручку, що ховалася в зборках вбрання, він зітхнув:
— Як я вас кохаю! Я захворів, чекаючи вас! Ви одержали мого листа?
— Так, дякую. Він дуже мене зворушив.
— То ви не гніваєтеся на мене?
— Звичайно, ні. За що ж? Ви такий милий.
Він шукав палких, трепетних слів, щоб висловити свою вдячність і хвилювання. Не знаходячи їх і занадто хвилюючись, щоб вибирати слова, він знову проказав:
— Як я вас кохаю!
Вона сказала:
— Я вас сюди покликала, бо й тут є вода й човни. Звичайно, це не те, що там, однак і тут непогано.
Вони сіли на лавці біля кам'яної балюстради, що тягнулася вздовж річки, і опинилися майже одні, невидимі нікому. Двоє садівників і три няньки з дітьми були в ту пору єдині живі душі на просторій терасі.
Неподалік від їхніх ніг набережною їхали екіпажі, але вони їх не бачили. Зовсім близько, під муром, що спускався від тераси, лунали кроки, але вони, не знаходячи ще слів для розмови, дивилися на цей гарний паризький краєвид, що тягнеться від острова Сен-Луї та веж собору Богоматері до Мелонських горбів. Вона знов промовила:
— Як тут усе ж таки гарно!
Але його раптом пройняв натхненний спогад про їхнє сходження до небес, на верх башти в абатстві, і, пойнятий жалем за тим спалахом почуття, він мовив:
— Пам’ятаєте, пані, наш зліт біля "Стежки божевільних"?
— Ще б пак… Але тепер, коли я згадую про це, мені стає трохи страшно. Боже, як закрутилася б у мене голова, коли б довелося це повторити! Я тоді зовсім сп’ішіла від повітря, сонця та моря. Гляньте, мій друже, як тут теж чудово в нас перед очима! Я дуже люблю Париж.
Він здивувався, невиразно передчуваючи, що в ній уже нема чогось, що майнуло там, на вершині.
Він прошепотів:
— Все одно де, аби я був коло вас!
Вона мовчки потиснула йому руку. Цей легкий потиск сповнив його більшим щастям, ніж зробили б ніжні слова: серце його звільнилося від тої ніяковості, яка його гнітила, і він зміг нарешті заговорити.
Він сказав їй повільно, майже урочисто, що віддав їй своє життя навік, що вона може робити з ним усе, що захоче.
Вона була йому вдячна, але, як справжня дочка новітніх часів, отруєна сумнівами, як безнадійна невільниця їдкої іронії, вона посміхнулася, відповідаючи йому:
— Не обіцяйте так багато!
Він зовсім повернувся до неї і, дивлячись у саму глибину її очей тим проникливим поглядом, що скидається на дотик, повторив їй тільки що сказане — довше, палкіше, поетичніше. Все, що він писав їй у стількох екзальтованих листах, він висловлював тепер з таким переконливим запалом, що вона слухала його мову, ніби витаючи в хмарах фіміаму. Усім своїм жіночим єством вона ніби відчувала пестощі цих закоханих вуст.
Коли він замовк, вона відповіла йому просто:
— І я теж вас дуже люблю!
Вони трималися за руки, неначе підлітки, що йшли поруч путівцем, і затуманеним поглядом спостерігали, як пливуть річкою пароплавчики. Вони були самі в Парижі, серед невиразного, безугавного, близького й далекого гомону, що носився над ними в цьому місті, повному життя, і вони були тут ще більше усамітнені, ніж на верху високої башти, і на кілька секунд справді забули, що на землі є ще хтось, окрім них.
До неї першої вернулося відчуття реальності і свідомість, що час минає.
— Хочете знов побачитися тут завтра? — спитала вона.
Він поміркував кілька секунд і, бентежачись тим, що
збирався запропонувати, заговорив:
— Так… так… звичайно… Але… чи не побачитись нам десь в іншому місці?.. Тут самотньо… Однак… сюди кожен може прийти.
Вона вагалася.
— Ваша правда… А крім того, ви не повинні нікому показуватися щонайменше зо два тижні, щоб усі повірили у вашу подорож. Буде так мило й таємниче зустрічатися з вами, в той час як усі думають, що вас нема в Парижі. А поки що я не можу вас приймати. Тому… я не уявляю собі…
Він почував, що червоніє, але сказав:
— І я не можу просити вас заїхати до мене. Але ж хіба нема іншого способу, іншого місця?
Як жінка практична, вільна від удаваної соромливості, вона не здивувалася і не обурилася.
— Авжеж. Але про це треба подумати.
— Я вже подумав.
— Уже?
— Так, пані.
— І що ж?
— Чи ви знаєте вулицю В’є-Шан в Отейлі?
— Ні.
— Вона виходить на вулицю Турнемін і Жан-де-Сольж.
— А далі?
— На цій вулиці, чи, вірніше, в цьому провулочку, є садок, а в садку будиночок, з якого можна вийти також на ті дві вулиці, що я назвав.
— Ну, а далі?
— Цей будинок чекає на вас.
Вона поміркувала, потім усе так само невимушено поставила два-три запитання, підказаних їй жіночою обережністю. Він дав роз’яснення, що, мабуть, задовольнили її, бо вона мовила підводячись:
— Гаразд, я завтра прийду.
— О котрій?
— О третій.
— Я вас чекатиму за хвірткою. Будинок номер сім. Не забудьте. Проходячи, лише стукніть.
— Добре. До побачення, мій друже, до завтра!