— Що ти тут робиш? — спитав удруге Точило-Згурський, підходячи до солдата.
— Да вот, — м'яко сказав солдат і показав перед себе: — Так што хочу пристрелить...
Прапорщик глянув і йому стало моторошно. За п'ять кроків стояв одрубом нерозірваний важкий німецький гарматень. Голівка ударника тьмяно поблискувала під замлілим місячним світлом і таїла в собі жахливу руйнівну силу.
— Дурню! Та тебе ж воно розірве. Хіба ж можна так? Це ж страшна сила.
— Конешно, конешно, — погодився солдат, окаючи по-вологодському.
— Від тебе зосталось би тільки мокре місце, — сказав докірливо прапорщик, бачачи, що солдат лишається в тій самій позі.
— Это, конешно, правда, конешно, опасно, господин офицер, — промовив солдат і загадково усміхнувся.
— Гляди ж, більше не роби цього! — Слышишь, не смей делать этого! — посварився Точило-Згурський і пішов далі. Солдат винувато почухав поперек і насунув на брови кашкета. — Слушаюсь, господин офицер.
Трохи одійшовши, Точило-Згурський оглянувся назад. Солдат знову цілився з коліна в гарматень. Цілився старанно, за всіма правилами стрілецької штуки, повільно знизу вгору зводив рушницю.
— Стой, твою... — вилаявся прапорщик. — Я кому сказал — не сметь стрелять?
— Да я, господин офицер, ничего... Только как бы к прицелке... А то ничего.
— Ступай сейчас же в часть!
— Слушаюсь, господин офицер.
— Йолоп! — сердито пробурмотів прапорщик.
Солдат нехотя звівся на ноги, підтягнув штани, закинув на плече рушницю й зник за стовбуром верби. Переконавшись, що солдат покинув нарешті свій божевільний замір, прапорщик повернув додому. Та тільки-но він наблизився до залізничного насипу, як позаду рвонув страшенний вибух. Прапорщик притьмом обернувся. Велетенський фонтан землі, вогню й криці знявся високо вгору понад низенькою ополистою вербою. Прапорщик зо всіх ніг побіг назад. Солдата там уже не було. Неподалік від потрощеної верби зяяла глибока розвернена яма і по краях її сипалось униз свіже груддя землі. На вербі над пошмаганим віттям, на зламаній гілляці рівномірно, як важілець дзиґарів, гойдалась закинута людська нога в солдатському чоботі. Немов би там хтось заховався й пустує безжурний між вітами. Прапорщик підійшов ближче до того місця, де щойно стояв солдат. Долі перед ним була калюжа крови і в ній поплутані, як гаддя, розірвані, змішані з землею і свіжим листям, людські кишки. Прапорщик навшпиньки, мов боявся поворушити глуху тишу, що настала враз після вибуху, підійшов до верби й глянув угору. Вербове гілля звідусіль пошарпане й звідти тихо капала додолу рясними краплями кров. І одірвана нога беззвучно гойдалась на гілляці. Прапорщикові пробіг поза шкірою мороз.
Ноги йому увігнулись і холодний піт виступив на чолі. Прапорщик широко розплю...
[Наступні чотири сторінки машинопису втрачено. — Л. Б.]
...російську билинку. Краще було б поминути зовсім тих князів і перейти одразу до козаччини, проте Василь став пунктуальний: треба, щоб солдат знав усю історію, від початку й до кінця. І Василь сумлінно розпланував свої лекції: князівська доба, татарська навала, литовське панування, унія з Польщею...
Він склав уже собі навіть конспект перших двох лекцій, коли грюкнули двері й до халупи швидко увійшов Равич-Щерба.
— О, ви вдома! А я вас скрізь шукаю. Ходімо до батареї — скажете щось солдатам. Я завтра вже не буду, так хотілось би хоч почати.
— Як це не будете? А куди ж ви? — стурбувався Василь.
— Та бачите: корпусний комендант дозволив-таки два батальйони українські, так я перехожу в піхоту, щоб справу попервах, значить... Тимчасово. А потім, як усе організується, я знов назад, я ж таки й з кулеметом можу, першим номером буду... — підморгнув Равич-Щерба й вони пішли.
Ця звістка сумно вразила Василя. Що ж він робитиме без феєрверкера? Він же зовсім не вміє підійти до солдатів...
— Слухайте, а може б, і я з вами?.. — сказав нерішуче Василь, але феєрверкер категорично заперечив:
— Та що ви! І не думайте. Вам — лекції читати, просвіщати нашого брата; тут треба, розумієте, розтовкмачити солдатові — що воно й до чого, до кореня долізти, о...
У бараці, де було раніше офіцерське зібрання, вже сиділо душ двісті солдатів. До Равича-Щерби підійшли збоку два молоді офіцери.
— Вот, товарищ Щерба, объясните нам: я из Харьковской, он из Курской губернии, моя фамилия Сапрунов, а его — Николев — дак как мы — украинцы или нет?
[Наступну сторінку машинопису втрачено. — Л. В.] Василь нишком глянув на солдатів і побачив на їхніх лицях велику зміну. Вони похнюпились, набурмосились, уже не стало й сліду тої уважности, що була в бараці спочатку. Далі солдати занудьгували; одні позіхали, інші про щось шушукались між собою. Тільки два молоді офіцери на задніх лавах слухали Василя уважно з одкритими по-учнівському ротами. Василь перевів очі на конспект і казав далі:
— ...Князь Ярополк, щоб стати великим князем у Києві, побив князя Олега, а князь Володимир утік до варягів просити допомоги...
— Усе князья та графья — сама буржуазія, — долетів до Василя чийсь розчарований голос. Василь знову глянув крадькома на солдатів і тепер побачив перед себе сердиті, стомлені очі, що з тугою дивились просто на нього. Лекція провалилась — це було очевидно. Василь спантеличився й густо зашарівся. Йому самому лекція стала нестерпуче-нудною. Припинити б негайно її й тікати, не оглядаючись. Але це був би другий, ще більший скандал, ніж той, що вже є. Лекцію треба скінчити. Василь поклав спинитись сьогодні на Володимирі й розгублено добирав тільки слушного кінця. Серед солдатів здіймався вже гомін.
— На чорта мені ті князі! Чи я в Браницької мало попоробив...
— Та і в нас Кочубеї, тоже ж князі, напились крови...
— Та всі вони один чорт...
А Василь механічно, за конспектом, аби тільки швидше закінчити, вів далі:
Князь Володимир Великий (росіяни вважають його російським князем, а в дійсності він був українець), як тільки став у влади, розмістив своїх синів так: Ярослава посадив у Новгороді, а...
[На цьому рукопис обривається. — Л. Б.]
Весна того року була напрочуд рання й запашна. На деревах починав уже мерехтіти зелений серпанок молодого листя, край пішоходів зеленими голочками пробивалась крізь вогку землю трава і, коли вийти за мури "Турецької фортеці" Кам'янця, далеко за гони чувся свобідний подих визволеної ріллі.