...Вставай же, вільна Україно, На смерть і гибіль всім катам. Ми розірвали вже кайдани Й дамо ще чосу ворогам...
Прапорщик хотів записати ці чотири рядки, що вже окреслились, як початок вірша "Синам України", але Він забув у школі, пишучи резолюцію, олівця. Прапорщик зітхнув і голосно проказав тричі початок вірша, щоб запам'ятати. Та раптом прапорщикові знову несподівано сплив на думку портрет Петра Дорошенка.
— Але чому Дорошенко носив бороду? Борода — це московська ознака, а не українська... — І прапорщик солодко подумав: "Степан Точило-Згурський був з голови до п'ят українець. Зовнішнім виглядом своїм він був типовий з діда-прадіда козак. Всі його думки, його звичаї, його поведенція, його смак до страви, до убрання, до помешкання — все це було щиро українське. Його козачій вдачі було чуже, як рибі — повітря, як огню — вода, все московське й лядське. Це був справжній лицар, будівник і оборонець України..." Так напише про Степана Точила-Згурського майбутній дослідник історії України.
Допіру на зібранні прапорщика обрано за делегата до корпусної ради. Це тільки черговий щабель. Степан Точило-Згурський мусить піти далі, він мусить працювати в самому Києві. Він таки дійде того Києва. І тоді, тоді він здійснить свою виплекану мрію. Це буде так: одної ночі мобілізувати в Києві всі, як є, пароплави, берлини й човни, посадити на них Богданівський і Полуботківсь-кий полки, Центральну Раду й Генеральний секретаріат і пливти до Канева. Другої ночі на Тарасовій могилі проголосити урочисто самостійність України, заприсягтись боротись до загину й посполитим рушенням — назад до Києва. Він, Степан Точило-Згурський, одбере до своїх рук команду й у кожному селі промовлятиме до народу. І на його поклик стануть під українські прапори тисячі самоохотників, що завалою посунуть усіма шляхами на Київ. Він в'їде повз довгі шереги козацтва на Софійський майдан і вдруге загуде, вітаючи переможця, великий дзвін святої Софії. І тоді здійсниться велика відплата. Воскресне скасоване колись козацтво й за порогами у Великому лузі повстане знову сплюндрована колись Запорозька Січ. Щоб усе — як колись воно було. Щоб двісті років московського панування — як корова язиком злизала. І головне одразу — щоб без чвар: потасувати всякі партії (на чорта вони, тільки роз'єднують нарід), вільна Україна — це козацтво й посполиті, а на чолі — Січ. Січ-мати. Січова рада править Україною, як буцім парламент, а кошовий, як президент. Нам і чорт тоді не брат.
Прапорщик обійшов ріллю й ступив на стежку, стежка йшла краєм рівчака.
— Нам і чорт тоді не брат! —^ сказав голосно прапорщик і витягнув з кобури наган. Йому заманулось вистрелити. Піднести вгору руку й у темну, зеленаву небесну безмежність пустити навмання з посвистом кулю. Потім ДРУГУ, третю, обернути навколо до останньої кулі ввесь барабан — така пойняла його незрозуміла велика радість. Нараз прапорщик почув позад себе чиюсь приспішену ходу. Він обернувся й побачив офіцера, що йшов просто до нього.
— Обождите, прапорщик! — долетів до Точила-Згур-ського владний окрик і він спинився.
— А що таке?
— Вы — офицер?
— Питаєте! — усміхнувся Точило-Згурський.
— Да, я "питаю" вас, вы офицер или нет?! — сказав запалюючись Жорж Барабашев і наступав на прапорщика; проте прапорщик не поступився. Він тільки роззявив рота й кліпав очима, не годен збагнути, чого від нього треба.
— Якщо ви — офіцер, то як ви сміли виступати на тому балагані?
— На якому це? — не зрозумів Точило-Згурський.
— Та на цьому ж, так званому "українському зібранні".
— Тимчасовий уряд дозволив формувати з українців національні частини. Є й наказ... — мовив Точило-Згурський, усе ще гаразд не розуміючи, з чого це, власне, починається між ним і незнайомим офіцером завід.
— Плевать я хотел на "Тимчасовий уряд" и его приказы. Я спрашиваю, как вам позволила офицерская честь?! — розпорощився Жорж Барабашев. Та це вже почало доймати й Точила— Згурського. Проти місяця йому не було видно супротивникового лиця, але від закустра-них обрисів на нього міцно дмухнуло горілкою.
— Вы падлец, а не офицер! — крикнув Жорж і незграбно замахнувся рукою дати ляпаса.
— Туди к... — окрисився прапорщик, гидко вилаявся й штовхнув незнайомця в груди. Давня вправність битись навкулачки, що її набув прапорщик, ще коли чабанував хлопчиком у степу, придалась йому тепер. Від стусана п'яний незнайомець захитався й поточився в рівчак. Точило-Згурський ударив його ще передком поміж ногами й замахнувся погрозливо наганом.
— Як дам, то й не оханешся! Лізе ще...
— ...Хамье... — зашипів від злости й болю Жорж, але прапорщик уже не чув його. Йшов вистрибом далі, щасливий своєї сили й перемоги. "Офіцерська честь". Випило на копійку, а варнякає на карбованця. Він їм покаже ще честь. їм не минеться так двісті років панування. Буде їм воно в пам'ятку...
Хмари змагали місяць. Розпорошеними ватагами вони облягали йому путь, силкуючись зловити. Ось одна вже вчепилась у нього, вже запхнула половину його в свої густі тенета, та "місяць випорснув і мерщій покотився геть. Але друга вже суне йому назустріч. Не дійшла, легенька, вона спромоглась тільки накинути на нього срібну намітку й місяць заборсався в ній, намагаючись вихопитись.
Точило — Згурський подивився на небо й журно зітхнув. Блідолиций місяць, спокійний споглядальник бентежної землі, супроводив його путь. Цей місяць так само світив Наливайкові, коли збройною рукою він приборкував гоноровиту шляхту на цих же білоруських мокри-нах і пісках, і так само котився й поринав за хмари цей місяць на листівці художника Ждахи "Помста Гната Голого", і так само майбутні нащадки думатимуть: цей місяць світив серед самотнього білоруського поля Степанові Точилу— Згурському...
Прапорщик заспівав фальцетом:
Ой, не світи, місяченьку, Не світи нікому, Тільки світи миленькому, Як іде додому.
Нараз прапорщик увірвав пісню. Неподалік, впоперек стежки під ополистою низенькою вербою якийсь солдат прицілювався у щось з коліна.
— А гей! Що ти там робиш? — голосно гукнув на нього прапорщик. Солдат тихо опустив рушницю й звільна, як маньяк, повернув голову на оклик.