І якась незрозуміла досада ранніми приморозками пойняла його душу.
Тоді Євген затаєно подумав: — Хіба так люблять, як я? Хіба це любов? А, може, я й зовсім її не люблю? Адже можу ж я без неї прожити цілий день, та де там — два, три, п'ять днів! Ну, нудьгуватиму на четвертий трохи, а в цілому все ж почуватиму себе цілком прекрасно й безтурботно. Адже ж нічого мені не скоїлось, як кілька днів я не бачив її, посварившись?.. І це любов! Яка ж вона тоді недокрівна й дрібненька, ця любов... Кваша якась, а не любов!.. В такому разі я чиню, значить, злочин? Взяти дівчину, вирвати її найдорожче, а потім заколисувати її тривогу казочками про кохання... Це підло, низько й мерзотно!.. Але йти далі цими думками Євгенові стало раптом лячно й він круто завернув назад: — Пусте! Я — егоїст, це правда. Сам розумію і бачу, але — ну що ж зробиш! А щодо Люсі — це все дурниці. Відкіля ці чудернацькі думки? Не любити Люсі? Як це можна не любити Люсі!!! І знайоме Люсине лице тепер видалось йому знову таким рідним і дорогим, що його годі коли забути, а то більше — годі зректись. Він ішов з нею далі вулицею, певний, що кохає її, і це кохання не розіб'є в нього ніщо.
Він ніжно погладив її пальці й підніс ноготки до губів. Люся спинилась і глянула. На лиці їй була вдячність і знову — зажурена, прекрасна усмішка. Вона нерішуче простягнула до нього руки й він охопив її стан. Він ніби вперше цілував її щоки, чоло, губи. І ці щоки, ці губи пашіли незайманою ніжністю, пломеніли першою любов'ю. І хотілось цілувати ще більше, глибше, палкіше, і знову Люся була в його обіймах принадна і покірна.
На другому боці вулиці гулко стукотіли пішоходом чиїсь дебелі шкарбуни. Люся хитнулась убік і випросталась із Євгенових рук.
— Ну, вот видишь! Нельзя же так... — Ай-яй-яй-яй, целоваться на улице!.. — засміялась і, випередивши на крок, потягла Євгена буксиром за руку.
На небі цілковитий штиль, жодної хмаринки і серп місяця пливе фантастичною гондолою в темнозелену безвість. Ні, не гондолою, — козацькою чайкою лине він з Лиману до Трапезунда, Синопа, Козлова, Варни...
Ой заграй, заграй, синесеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тільки мріють шапки, Та на цей бік за нами!..
Але не грає небесне море, там тиша, там спокій і сон, як на степах давно приборканої України, як на лубочному малюнку малоросійської ідилії... Не шелесне лист на дереві, не зірветься вітер, не обложать виднокругу орди хмар, тільки на дальній улиці, надсаджуючи горло, витягають у степ, у далечінь, у чорну прірву минулого, парубки й дівчата:
На вгороді ве-е-е-рба ря-а-сна-а-а...
Люся прислухалась, як конав десь тонкий дівочий голос і, коли він кінець-кінцем обірвався тонкою лінією, щез вокальним мигунцем, вона пригорнулась до Євгена.
— Мені давно, Женя, хочеться з тобою про це поговорити... Ти мені вибач, я буду говорити одверто, адже не можна так увесь час із закритими очима. Ми такі близькі і я не можу тобі не сказати цього, я мушу тобі викласти все. Бачиш, Женя: воно, розуміється, може, було б і добре, коли б Україна могла відродитись — мені й самій, може, хотілось би пройнятись цим, повірити в це, але... але де ж узяти тієї віри, Женя? Ось я хочу вірити, як ти, але я не можу вірити, я навіть не збагну, як можеш вірити ти. Адже я теж з походження українка, але як це уявити собі конкретно: я — українка, Україна відокремиться від Росії, ну, а — Пушкін, Тургенєв, Дос-тоєвський, Толстой? Значить, тоді вони вже не наші, значить, то все чуже?.. Пушкін — чужий? Вся література, музика, опера, Глінка — то все чуже?! — сказала Люся й запитливо обернулась до Євгена.
— Да, то все — чуже, — тихо, але вперто сказав Євген.
~ Ну, хай, але потім: відроджена Україна, навіть держава така — Україна — добре! — Адже для цього потрібні люди: інтелігенція, робітники, крамарі там усякі, свої урядовці... Адже, власне кажучи, — що складає тепер цю "Україну"? Так, так: не "Украйну", а "Україну" — з двома крапками? Темне селянство, що ось-ось буде грабувати поміщицькі маєтки, та ще "Просвіта". — Пусть даже и так, но ведь кто в этой "Просвиге"? Ты же сам, Женя, знаешь их хорошо. Это что же: грубиян, ворчун-старикашка, который книги принимает, или булочник федорец построят прекрасную Украину?.. Нет, Женя! Когда я думаю об этом, мне всегда кажется, что Украина опоздала возрождаться. Ведь каких-нибудь сто лет тому это было бы иначе...
Євген уважно слухав. Люсині слова вразили його своєю несподіванкою, і він нашорошився. Він мимоволі кілька разів помітив, що Люся зловживає словам "ведь", вона ніяк не може обійтись без нього в жодній фразі. А це "ведь" нагадує ні з того, ні з сього "аз, букі, веді, глаголь..." і своєю архаїчністю перешкоджає Євгенові цілком сприйняти Люсині слова. Потім (і ось через що це "ведь" — потворне й безглузде) — Євген пригадав, що й батько його завжди каже "ибо" ("Давай, мать, скорее обедать, ибо я ужасно проголодался"). А втім, це, розуміється, не те. Тут ось що: Люся занадто вже щільно підійшла до цього питання. Це значить, що вона зовсім не легковажила ото весь час раніш, і то все було не випадково, а — серйозно, обмірковано. Євген мовчки, але напружено, з якимось незрозумілим для себе острахом, дожидав кожного нового Люсиного слова. Річ у тім (і це найголовніше!), що в Люсиних словах Євгенові нараз почулась якась неприємна, кисла правда. її нема чим, власне, заперечити, але не можна й пристати до неї, погодитись із нею. В тому то й біда вся, що Люся зайшла надто далеко, копнула вельми глибоко!..
Це вже починало дратувати Євгена і в той же час він добре розуміє, що треба тільки йому самому логічно трохи поміркувати — і він теж дійде цих неможливих висновків, а проти них протестувало в ньому все.
Він глухо спитав:
— Ти вже закінчила?
— Так... Власне, мені ще хотілось сказати... Бачиш, Женя, — це українство видається мені тільки тоді гарним, навіть, якщо хочеш, принадним, чарівним, коли на нього дивишся... ну, як би це тобі сказати? Воно, розумієш, прекрасне в абстрактному вигляді, на віддаленні віків, так би мовити, але воно комічне й просто жалюгідне в своєму конкретному, от як у тій "Просвіті", становищі... Так, так, це й є те, що я хотіла сказати. Адже могла ж навіть мене захопити ця історія з українським полком десь на півночі й стягом, що він просив у вас, але все це, вся ілюзія, розумієш, зникла одразу, скоро до неї підійшли конкретно оті "ископаемые"...