— А потім, що воно за жовто-голубе поле? Та ще й говорять — "блакитне"! Де ви чули, щоб дядько наш казав — "блакитне"!.. У козаків знамено було біле, а на ньому хрест і полумісяць, о! А то повигадували тепер усякі жовто-голубі та червоні флаги! Червоний цвіт у козаків — то був траур, трупи покривали червоною китайкою, а не флаги робили. Це все галичани оті повигадували!..
— Це справжній реакціонер! — голосно вигукнув Дорошенко. Маркові Степановичу теж урвався вже терпець слухати, як Перепічка верзе теревені. Він узяв у руки полив'яну покришку, зібрався з духом і застукотів нею по столу.
~ Митрофане Григоровичу! Ми вас вислухали, а тепер слухайте й ви нас! І, будь ласка, не перебаранчайте вже!..
Перепічка, бурмочучи, огризнувся й замовк.
Справа з прапором захопила Євгена і він на якийсь час забув навіть про Люсю.
Цей далекий козачий поклик, що його тіні-слова застигли в зібганому папірці з печаткою, лоскочуть душу й спиною пробігають дрижаки. Ах, ці нікчемні Перепічки, Коваленки, Дорошенки та й сам Марко Степанович Фе-дорець! Для чого вони мусолять справу та й для чого вони взагалі, коли десь там на розламаних фронтах від Балтики до Чорного моря лізуть шанцями з історії, з небуття воскреслі козаки!
І тоді захотілось Євгенові зробити щось надзвичайне для цих козаків, щось таке велике, як та казкова сила, що не знати як росте, міцніє й промовляє з далекого бою.
Марко Степанович приборкав Перепічку й тепер сміливо вивершував діло до кінця.
— Значить, ніхто не перечить, щоб було зелене і жовто-блакитне поле?.. Добре! Тепер — який же напис буде на жовто-блакитному? Ну, посередині можна — хреста, але ж до нього необхідно якихось слів. Хотілось би, знаєте, чогось такого бадьорого, з пісні якої, чи що. От хоч би й цієї:
Слава нашим козаченькам, Нехай ворог гине!
Бас-співак Покотило загудів край столу:
— Бажано було б чогось більш національного...
— Я пропоную, — встав Дорошенко, — просто написати: "Ще не вмерла Україна і слава, і воля!.."
Люся напружено слухала. Підборіддя їй подалось наперед і очі перебігають з одного промовця на другого. Впиваються гостро. Мов обнюхує вона їх. Дорошенкова пропозиція її збурила. Вона схопила під столом Євгено-ву руку й голосно прошепотіла:
— Это же глупо: быть уверенным, что Украина живет, а на знамени писать "Ще не вмерла"!.. Где же логика?
Євгенові щоки пашіли. В голові кружляли соколами якісь поривчасті думки, але ніяк не вхопиш їх, щоб обернути в слово. І ці всі пропозиції ні к чорту! Такий "малоросійський" куліш заварили! На прапорі зовсім не те треба написати. Ну зовсім не те"..
Він підвівся й простягнув до Марка Степановича руку:
— Прошу. Я пропоную такий напис...
Нарада замовкла й наструнчилась. Навіть у кінці кімнати, в кутку, блиснув окулярами Перепічка і сидить тихо, не бурмоче. А в далині, в присмерку, там, за сотнями верст іде на край світу за Україну козацький полк... Чота за чотою, сотня за сотнею, курінями — полк! Полк!
Євген написав би так: "В знам'я побіди життя над смертю — вперед за вільну Україну!"
Люся не втрималась і стиснула Євгенову руку:
— Прекрасно! Как ты хорошо это придумал, Женя!
Євген почервонів і поспішив сісти. Те, що всі на нього дивилися й Люся так недоречно голосно висловила своє захоплення — засоромило його. Той захват, що хвилину тому підніс його у фантастику й штовхнув виступити з пропозицією, вже зник, розлетівся піском і тепер здавалось, що ляпнув якусь страшенну дурницю, що пропозиція його кумедна, просто анекдотична, і ось зараз виступить студент Дорошенко й почне глузувати.
Проте Євгенові слова вразили нараду. Щось заговорив Коваленко, кивав бородою соборний бас, а Марко Степанович Федорець аж стукнув себе по лобі:
— Ідея! Чудовий напис! Дозвольте я запишу. Значить — як? "В знам'я побіди життя над смертю..." Ловко придумали! Просто, як у рифму!..
Щось хотів був заперечувати ще Дорошенко, але лави вже зарипіли, Марко Степанович вицідив собі в ринку з відра останню воду, напився, утер вуса й закрив нараду.
Надворі холонув вечір, і випливав з-за верб молодий, гартований місяць.
V
Червнева ніч тільки що нечуто зійшла на землю і над містом повис золотим серпом ранній півмісяць. Десь на дальній околиці співали по-сільському дівчата й пронизливо перекахикувались парубки. У вікнах маленьких повітових будинків звільна займались вечірні вогні.
Люся вже взялась була за клямку коло хвіртки, але подумала й враз круто обернулась до Євгена:
— Нет, я не хочу еще домой! — Пустуючи, закопилила губи й рішуче одірвала руку від клямки.
— Знаешь, Женя!.. — вона змовницьки хитнула головою й моргнула повіками. — Давай пойдем за город! Туда, где дівчата поют. Сейчас так хорошо на дворе...
Вона поклала руку на Євгенове плече й присунулась до чола.
— Ты такой у меня хороший сегодня! Умнее тех твоих украинцев... Пойдем, Женичка!
Євген здивовано подивився на Люсю й навіть оступився на крок, але Люся вже повернулась і стругила 5 його вперед.
Вони проминули садибу Люсиного батька й пішли вздовж улиці.
— Возьми же меня под руку! Да нет, не так... Ах, ты, медвежонок мой! Ну кто же так берет? Вот так нужно... Ей-богу ты — настоящий хахол!
Євген не опирався, коли Люся вивертала його долоню, підносила до своєї руки й стискувала пальці. Його рука раптом одбігла сили й слухняно корилась. Але лице йому похмурилось і замовкло. Люся знала вже: це не віщує нічого доброго, — це значить, Євген сердиться і ось-ось почнуться всякі моралі. Вона похопилась і тільки-но хотіла їх випередити, як вони вже самі вилізли назовні.
— Люсю! Я прошу тебе зо мною так не говорити. Мені твої епітети зовсім не подобаються.
Холодний тон, що в ньому ось-ось, гляди, випорсне грубість, образив Люсю. Вона хотіла відповісти тим же, але раптом їй стало шкода такої чудової ночі. Сваритись! 1 для чого? Через усякі дрібниці отруювати собі настрій! Це ж просто таки безглуздо!..
Вона щільніше пригорнулась до Євгена і сумно сказала:
— Женичка, ведь я же не хотела сделать тебе неприятное... Это только так, ну, шутя... Если тебя это обидело ~~ прости...
В її словах Євгенові зачулась така інтимність, якась ображена туга, що він аж здригнув. Ну, безперечно, він знову вчинив свинство! Так жорстоко швиргонути Люсі грубощі на її безпосередність! Хай вона сказала дурницю, навіть нетактовність, — але можна було зауважиш, пояснити їй, а не отак: "Прошу зо мною так не говорити". І це — Люсі, Люсі отак сказати!.. Євген подивився на її пальці, що скоцюрбились на його руці, на маленький знайомий передок черевика, на чорну сукню і подув: — Як напродуч знайомо шелестить сукня... Занадто вже знайомо! І так само, як завжди, твердо стає її ступня. Я знаю вже її всю. Кожну дрібницю в ній. Він заплющив очі й прикинув у пам'яті Люсин профіль, потім розплющив і подивився. Дійсний вигляд достоту збігався з уявним. Жодної нової рисочки Євген не знайшов у Люсиному обличчі — все таке ж, як і завжди, таке знайоме і звичайне... І тоді чогось спало на думку: в неї вже нічого не залишилось мені незнаного. І після цього — друга думка: як погано знати свою кохану всю... Я знаю, як вона реагуватиме на ту чи ту фразу, можу навіть текстуально записати, що вона відповість на те чи те запитання, я знаю всі її рухи, жести, гримаси... Всю!