Останні багряні та жовті листочки облітали з дерев і шаруділи у нього під ногами (Дядько-панько все ще мав чудові міцні ноги). Інколи він підбирав палицею з землі гарного листочка і казав сам до себе: "Це клен. Цього я не забуду". Дядько-панько дуже добре знав, що йому слід пам'ятати.
За дні, що проминули, йому пощастило забути дуже багато. Кожного ранку він прокидався з тим самим загадковим відчуттям, що невдовзі щось повинно відбутися, й одразу ж починав ретельно забувати все підряд, щоб наблизити до себе Долину. Ніхто йому не заважав, ніхто не розказував, хто він такий.
Дядько-панько знайшов під ліжком кошика, поскладав у нього свої ліки, поклав маленьку плящинку коньяку, щоб лікувати кольки у шлунку. Він намастив собі шість канапок, розшукав парасолю. Дядько-панько підготував втечу, він покидав свій дім.
Упродовж років на підлозі у домі Дядька-панька нагромадилося чимало мотлоху. Речей назбиралося так багато, що не було сенсу їх підбирати й прибирати, а причин, щоб цього не робити, було іще більше. Речі купчилися островами – покинутий, нікому не потрібний архіпелаг. За давньою звичкою він обходив їх або ж переступав. Це вносило розмаїття у щоденне сновигання кімнатою і водночас сповнювало його відчуттям, що є у його житті певна постійність і стабільність. А тепер Дядько-панько вирішив, що речі йому більше не потрібні. Він взяв віника і вчинив у кімнаті справжній погром. Усе – залишки їжі, погублені капці, клубки пилюки, розсипані пілюлі, забуті аркушики із списком того, що слід не забути зробити, ложки й виделки, ґудзики й нерозпечатані листи – геть усе він змів на одну купу. З тієї велетенської купи дядечко вишпортав вісім пар окулярів і поклав їх до кошика. "Я ж тепер дивитимуся на цілком нові речі…" – подумав він.
Долина була вже зовсім поруч, немов би рогом, але Дядько-панько відчував, що ще не неділя.
У п'ятницю або суботу Дядько-панько покинув свій дім і, ясна річ, залишив прощального листа, бо як же інакше. "Іду світ за очі, почуваюся прекрасно! – написав він. – Я чув усе, що ви мені наторохтіли за сотні років, бо ж не глухий. І знаю, що ви без угаву гуляли й бенкетували потайки від мене". І жодного підпису.
Потім Дядько-панько одягнув нічну сорочку, гамаші, взяв з підлоги свій маленький кошик, відчинив двері, замкнув їх за собою, полишивши в порожній хаті сто довгих нудних літ, і, окрилений новим ім'ям та новими сподіваннями, рушив просто на північ, до щасливої Долини, і ніхто над затокою не знав, що він утік. Багряні і жовті листочки кружляли у нього над головою, а вдалині, з-поміж пагорбів, насувався новий осінній дощ, щоб змити рештки того, чого він не хотів пам'ятати.
8
Чепурулі довелося трохи відкласти свої відвідини Долини Мумі-тролів – вона ніяк не могла вирішити, пересипати їй речі нафталіном чи ні. Протимольна профілактика – це велика акція з провітрюванням, чисткою та усілякими іншими заходами, не кажучи вже про те, що самі шафи слід ретельно вимити й вичистити з содою та милом. Та досить було Чепурулі взяти до рук щітку чи ганчірку, як їй відразу паморочилося в голові, а з шлунка до горла підкочувалася млість. Не могла вона прибирати, і хоч трісни. А все після отого миття вікна на горищі.
– Але ж так не годиться, – бідкалася Непу руля. – Міль поїсть усю мою одіж!
Вона не знала, скільки часу гостюватиме. Якщо їй знудиться в гостях, то побуде кілька днів та й повернеться. Якщо ж відвідини будуть приємними, то чому б не залишитися на місяць. А за місяць відсутності міль та хробаки-хутроїди понівечать увесь її одяг. З жахом вона уявила собі, як ця нечисть вгризатиметься крихітними щелепами у сукні та килими, як зловтішатиметься, допавшись до її лисячого боа!
Урешті-решт Чепуруля так втомилася від власної нездатності прийняти якесь остаточне рішення, що, не роздумуючи більше, вхопила валізку, накинула на шию лисяче боа, замкнула дім і подалася в дорогу.
Долина Мумі-тролів лежала не так уже й далеко від її оселі, та доки вона дійшла, валіза обважніла, немов каменюка, а черевички натерли лапки. Чепуруля підійшла до дверей ґанку й постукала, почекала трішки, а що ніхто не відчинив, увійшла до вітальні. Вона зразу помітила, що в будинку дуже давно не прибиралося. Чепуруля зняла нитяні рукавички й провела пальцем по карнизу кахельної печі, залишивши білий слід на сірій пилюці.
– Неймовірно, – вражено прошепотіла вона, аж здригнувшись. – Занехаяти отак оселю… З власної волі…
Вона поставила валізку на підлогу й підійшла до вікна. Шибки теж були брудними, дощ посмугував їх сумними патьоками. Лише зауваживши заслонені гардинами вікна й зачохлену тюлем люстру, Чепуруля зрозуміла, що нікого немає вдома. Ураз студений дух занедбаного будинку огорнув її з усіх боків, і вона відчула себе глибоко ошуканою. Відчинивши валізку, вона вийняла порцелянову вазу, подарунок Мамі Мумі-троля, й поставила її на стіл. Як німий докір… У домі панувала неймовірна тиша.
Раптом Чепуруля бігцем кинулася на другий поверх. Там було ще холодніше – застояна студінь, яка буває у літніх будиночках, замкнених на зиму. Чепуруля відчиняла нарозтвір двері за дверима. В усіх кімнатах панував присмерк від спущених на вікнах жалюзі і віяло пусткою. Чепуруля перелякалася не на жарт, вона заходилася відчиняти усі комірчини, спробувала відчинити й одежну шафу, однак та не піддавалася, тож вона замолотила по дверцятах кулачками, а тоді вибігла на горище й смикнула за двері мансарди.
Там, перелякано витріщившись, сидів маленький мудрик, на колінах у нього лежала велика книжка.
– Де вони? Де вони? – нетямилася Чепуруля.
Мудрик випустив з лапок книжку й забився під стіну, та, зачувши запах чужої збаламученої чепурулі, зрозумів, що вона не таїть в собі загрози – Чепуруля пахла страхом.
– Я не знаю, – відповів він тоненьким голосочком.
– Я ж прийшла до них у гості! – скрикнула Чепуруля. – Принесла подарунок… Дуже гарну вазу. Не могли ж вони поїхати звідси, не сказавши нікому й слова!
Маленький мудрик мовчки похитав головою, не зводячи з неї вибалушених очиць. Тоді Чепуруля хряснула дверима й пішла собі геть.
Мудрик Лавка відповз назад, на купу рибальських неводів, влаштував собі нове зручне кубельце і знову почав читати. То була дуже велика й груба погризена щурами книжка без початку й без кінця, з пожовклими сторінками. Мудрик не звик до читання, тож кожний рядок піддавався з йому з великою натугою. Він усе ще сподівався, що книга відкриє йому таємницю, чому родина Мумі-тролів покинула домівку і куди їх занесло. Однак у книжці розповідалося про цілком інші речі, про дивовижних звірів та похмурі краї, жодної назви Лавка ніколи не чув. Він уявлення не мав, що у морських глибинах живуть радіолярії та унікальні екземпляри нумулітів. Один з нумулітів не мав нічого спільного зі своїми родичами, зате набув деяких ознак родини ноктілуки, а потім поступово став ні на кого не схожим, хіба на самого себе. Він був зовсім крихітним і малів ще більше, коли лякався.