Коли настали сутінки, Гемуль зайшов до вітальні й завів Татів настінний годинник. Спершу годинник забамкав, мов шалений, часто і нерівно, а потім пішов звичним ходом. Тепер годинник цокав тихо й рівномірно, вітальня знову ожила. Гемуль підійшов до барометра. Великий барометр мав прикрашений орнаментом корпус із тьмяного червоного дерева. Гемуль постукав по ньому. Прилад показував перемінно. Гемуль повернувся до кухні.
– Усе починає налагоджуватися! – сповістив він. – Зараз розпалимо у печі й вип'ємо ще кави. Гаразд?
Гемуль запалив кухонну лампу, приніс із комори сухарики з корицею.
– Справжні корабельні сухарі, – пояснив він. – Вони нагадують мені про мого човна. їж, мудрику! Ти надто худий!
– Дуже дякую.
Гемуля охопило легеньке збудження, він нахилився над кухонним столом і сказав:
– Мій вітрильник збудований на славу. Що може бути ліпшого на світі, як спустити навесні човна на воду?
Мудрик бовтав сухариком у каві і вперто мовчав.
– Отак чекаєш, чекаєш, – не вгавав Гемуль, – а тоді нарешті приходить весна; піднімаєш вітрило і гайда в море!
Мудрик поглядав на Гемуля з-під навислої на очі гривки й врешті видушив з себе:
– Ага…
Гемуль раптом спохмурнів – у хаті було надто тихо.
– Однак не завжди вдається здійснити все, що задумав, – сказав він. – Ти знаєш тутешніх мешкан-ців?
– Так, Мумі-маму, – відповів мудрик. – Інших пригадую невиразно…
– Я так само, – підхопив Гемуль, зрадівши, що дочекався хоч слова від мудрика. – Я ніколи до них не приглядався. Були собі та й були… – він завагався на мить, підшукуючи слова. – Я просто завжди відчував їхню присутність, якщо ти розумієш, що я маю на увазі… От, як, скажімо, присутність дерев чи речей…
Мудрик знову замкнувся у собі. За якийсь час Гемуль підвівся і сказав:
– Час, мабуть, спати… Завтра буде новий день.
Він повагався мить. Чудовий літній образ кімнатки для гостей на південному боці будинку безповоротно зник, тепер він бачив перед собою лише сходи, що вели до темної мансарди з порожніми кімнатами. Гемуль вирішив спати у кухні.
– Я трохи погуляю, – пробурмотів мудрик Лавка.
Він зачинив за собою двері й зупинився на східцях.
Надворі було темно хоч в око стрель. Мудрик трохи почекав, доки очі звикли до темряви, а тоді поволі зійшов у садок. Крізь пітьму ночі пробивалося голубувате світло. Мудрик дійшов до скляної кулі й зазирнув досередини. Вона була глибока, наче море, по якому котилися запаморочливо розлогі хвилі. Мудрик вдивлявся у кулю, не відводячи очей; минав час, але він терпляче чекав. Нарешті у глибокій синяві спалахнув слабенький вогник. Він засвічувався і гаснув, засвічувався і гаснув з рівними інтервалами, ніби маяк.
"Як вони далеко", – подумав мудрик Лавка. У нього змерзли лапки, але він вперто стояв, заворожено дивлячись на вогник, який то з'являвся, то зникав і був таким слабеньким, що ледве можна було його помітити. Мудрик відчув себе ошуканим.
Гемуль стояв посеред кухні з гасовою лампою в лапі і думав, яка ж це прикра і невдячна справа витягати матрац, шукати місце, де б його покласти, роздягатися й усвідомлювати, що ще один день перейшов у ніч.
"Як же так? – дивувався він. – Увесь день я був таким веселим і життєрадісним. То в чому ж тепер справа?"
Доки Гемуль стояв, дивуючись самому собі, двері ґанку відчинилися, і хтось увійшов до вітальні, перевернувши мимохідь стільця.
– Чого ти бешкетуєш? – гукнув Гемуль.
Ніхто йому не відповів. Гемуль підняв догори лампу.
– Хто там?!
Чийсь дуже старечий голос загадково відповів:
– А я тобі не скажу!
7
Він був дуже старий і забудькуватий. Одного темного осіннього ранку він прокинувся й забув, як його звуть. Трохи сумно забувати чужі імена, зате як чудово забути власне!
Він вирішив не вставати з ліжка, лежав собі увесь день, перед очима щораз з'являлися нові видива, різні думки приходили й відлітали геть; інколи він засинав, знову прокидався, але так і не згадав, хто він. То був спокійний і водночас дуже цікавий день.
Увечері він спробував придумати собі ім'я, щоб встати нарешті з постелі. Дід Дурко? Дядько-панько? Дядько-пунько? Дідо Страхополох? Глухань?
А скільки є таких, що, відрекомендувавшись, одразу втрачають свої імена. Вони приходять у неділю, надривно викрикують обов'язкові у гостях ввічливі запитання, бо до них ніяк не доходить, що він не глухий. Вони намагаються розмовляти з ним простими реченнями, щоб він зрозумів, про що йдеться. Вони бажають йому "на добраніч", йдуть собі додому і там співають, танцюють та забавляються до наступного ранку. Це – родичі.
– Я Дядько-панько, – прошепотів він урочисто. – Зараз я встану і забуду всіх родичів на світі!
Майже всю ніч Дядько-панько просидів біля вікна, вдивляючись у темряву, переповнений сподіваннями. Хтось пройшов повз його дім і зник у лісі. Чиєсь освітлене вікно віддзеркалювалося у воді на протилежному березі затоки. Можливо, там бенкетували, а може, й ні. Ніч поволі минала, а Дядько-панько все ще сподівався збагнути, чого ж йому пригнеться.
І аж на світанку він нарешті зрозумів, що хоче податися в долину, де він колись, дуже давно, побував. Цілком можливо, що йому доводилося тільки чути або ж читати про ту долину, але це не мало жодного значення. Найважливіше, що долиною протікав струмок. Чи, може, то була річечка? Але ніяк не ріка! Дядько-панько вирішив, що то таки струмок, йому більше до вподоби були струмки, ніж ріки. Там протікав прозорий дзюркотливий струмок, а він сидів, звісивши ніжки, на містку й милувався маленькими рибками, що ганялися одна за одною у воді. І ніхто не заганяв його спати. Ніхто не запитував, як він себе почуває, щоб тут же заговорити про цілком сторонні речі, не давши йому навіть можливості прислухатися до себе й визначити, як він все-таки себе почуває, добре чи зле. У тій долині він міг забавлятися й співати всю ніч і останнім іти спати на світанні.
Дядько-панько не відразу прийняв рішення. За своє життя він навчився, яке велике значення має твереза оцінка мрій та бажань, і знав, що мандрівку в невідомість слід ґрунтовно обдумати і підготувати.
Багато днів Дядько-панько блукав навколишніми пагорбами над довгою темною затокою, щораз глибше поринаючи у світ власного забуття, а долина тим часом ставала йому ближчою.