Як і звичайно, Сковорода не вагався заходити в перший будинок у німецькому селі. Його зустрічали там спочатку підозріло.
Але за вечерею, після випитого доброго пива, йшли жарти, інколи й грубуваті.
— Herr Pfanne! Herr Pfanne! Сковорода! Поставив на плиту, й шкварчить сало! Ха-ха-ха-ха! Herr Pfanne! Чого ви сюди забилися?
Сковорода залюбки розповідав про свою науку, мандрівки, про свою влюблену, нікому не відому країну.
— О, ja... О, ja...[13] Наука — це добра річ! Аякже, аякже!
— А в Малій Русі хіба нема вищих шкіл і студентів?
І Сковорода знову розповідав про свою alma mater.
Але в ній не всі науки добре проходять. А він хоче обняти все, дізнатись найкращого знання.
— О, як же, як же! Kleiner Russe![14] Такий маленький, зовсім маленький Russe! Але чому Herr Skovoroda такий високий? Певне, він з високої Русі! Ха-ха-ха-ха!
Сковорода вчував, що його тут ніколи не зрозуміють, і спозаранку хапався, якомога швидше, відійти.
Був і такий випадок. Якась дівчина, дочка німецького господаря, на прощання нарвала й подарувала букет квіток. Сковорода зніяковів, почервонів, якось незграбно розкланявся, а далі, кумедно засміявшись, просто побіг. А дівчина ще довго дивилась услід йому своїми великими, спокійно-синіми очима.
І ця подія чомусь довго не виходила з голови...
Тим часом на середині Дніпра, не знати звідки, з’явився човен.
Старенький дідусь, увесь у білому й сам білий, із розчервонілим, іще моложавим обличчям, вимахував довгим веслом. І човен його хутко прорізував струмені вод.
Коли човен під’їхав до берега, Сковорода встав і привітався.
— Ти тільки сам тут і є, козаче?
— Здається, більш нікого, дідусю!
— Та я й сам бачу, що нікого! І охота ото клопотатися з-за одного, скажи на милість! Наче я в найми до кого став!
Дідусь, очевидячки, був зовсім невдоволений.
— І чого воно так, що опівдні нікого тобі й медом не закличеш до човна? Наче муха взимку — ні однієї не побачиш! А вже як вечір або ранок — тоді й не спекаєшся! Начіпляються тобі, як воші на кожуха. Це тільки ти якийсь чудний, козаче, що кудись поспішаєш. І нащо б ото я турбував людей. Ліг би собі, спочив у холодочку. А на вечір я тебе б і перевіз!
Проте нічого не поробиш. Дідусь захитав головою, закліпав віями й погодився-таки. Григорій хутко зібрав усе своє збіжжя й сів у човен. Дідусь нап’явсь, одіпхнув човна від берега. Човен закрутився, і по тому легко пішов на середину.
— Звідки, козаче, мандруєш?
— А що таке?
— Та щось дивний ти дуже. Німець не німець, жид не жид, бурсак не бурсак, ну й на людину не схожий!
Сковорода посміхнувся.
— Так собі, мандрую світами.
— Що ж, може, діло яке маєш?
— Ні!
— То, мо’, по святих місцях ходив?
— І до цього не маю охоти.
— Диви ти! Ну, тоді чого ж ти блукав, коли твоя ласка?
— Так! Ходив по науку в чужі краї!
— Чи бач, яке діло!
І дідусь раптом змовк і став пильніше гребти.
Тим часом човен допливав на другий бік річки. Хвиля тихшала.
З правого берега перед очима замайорів Київ у своїй дивній красі.
З густих садів і гаїв визирали поодинокі будівлі. Палац графа Потоцького зорів над самою кручею високими шпилями, білими заломами.
А над усім містом на сонці золотіли хрести Софії[15], Лаври, Китаєвої пустині[16] й Видубецького[17].
"Це тихі затони,— думав Сковорода,— де серце людське, як бджілка, напивається ласки Божої. А в них живуть відгодовані, черстві серцем свині й хрюкають ще! О Господи, Господи! Як то буває, коли людина не знає своєї стежки!"
Підпливали до другого берега. В’їхали в затон. Вода була тиха й спокійно виблискувала свічадом. Тіні човна й постатей у ньому пухко лягали вглибінь. М’яко, засмоктуючи, хлюпало весло.
Було тихо й затишно, й ні про що неохота було ні думати, ані рухатись. А так, упірнути в глибінь думок і дрімливо дивитись у прозорі води.
— А скажи, будь ласка, коли ти вчений чоловік,— перервав задуму дідусь,— я от звірив небо, плаваючи отут на річці, та ніяк не візьму в тямок, чого воно ото так бува: одні зорі жовті, інші сині, червоні, а то є й білі. Одні собі спокійно світять, інші все тремтять, бризькають, наче куди поспішають. Що воно за штука така? Чого воно так буває?
Сковорода раптом прокинувся й заохотився розповідати.
— Чи бач, яка штука! А чого вони так блимають?
— А то, бачте, вони крутяться! Кожна зірка або крутиться круг себе, або навкруги якоїсь більшої зірки, так, як наша земля!
— Хіба наша земля теж крутиться?
— Аякже. І вона крутиться круг сонця.
— А чи в тебе, чоловіче, в голові не крутиться?
Сковорода здивовано поглянув. Але дідусь не вдоволено говорив далі.
— Та де ж таки видано, щоб земля крутилася навкруги сонця, як вона стоїть собі на місці, що й не зворухнеш її?
— Та то нам так здається, бо й ми разом із нею крутимось.
— Таке! Тільки, мабуть, не всі крутяться! Щось ти такого почав, козаче, що й не второпаєш, до чого воно.
Він замовк, важко перебираючи в думках.
— А в Бога ти віруєш? — раптом запитав він.
— А чому мені не вірити?
— Ну, мо’, й так! А то є серед вас такі, що не вірують.
— То дурні всякі, що думають, наче вони своїм курячим мізком усього дійдуть.
— Ну, може, й так. Я неписьменний чоловік, не скажу тобі нічого.
І дідусь замовк, стиха хлюпаючи веслом. На березі Сковорода вийшов, а дідусь поволі підплив у тінь під верби й там задрімав на човні.
Сковорода відійшов кілька кроків, роздягся і вперше за довгі роки викупався в Дніпрі. Потому він одягся, подивився востаннє на Київ, що тонув у розпаленому бузовому тумані, й помандрував далі.
Дорога була відома ще з бурсацьких часів, бо добре зміряв її, багато разів мандруючи.
У Броварах переночував, а другого ранку, як тільки заревла скотина, йдучи на пастовень, подався далі.
Опівдні вийшов із широкої смуги лісів. За ними йшли розлогі степи.
Інколи траплялися польові озера, зарослі очеретом, осокою, густою травою.
Ще майоріли червоні маки в степу, жовтий дрік й буркун зорями розсипався навколо. В небі гуляли тужливі кібчики й шуліки.
Захоплене серце розливалося широким струменем невимовної радості. Хотів упасти, цілувати землю, притиснути до грудей трави й квіти, щоб один момент розлився у вічність. І послати в небо радісну хвалу творцеві.