— А як кому доведеться!
— Ну, брат, і чудний ти! Їй-богу!
Старший, високий чолов’яга, почав уважно оглядати.
— А я тобі скажу, що нічого, брате, добре! І я б охочий одягти замість оцих лапсердаків. Теліпається тобі,— тільки собак дратувати на Подолі!
— Ну, а як вам тут живеться?
— Нам? Нудно! Намилюємо Святе письмо так, що аж млосно робиться! Голова набубніє тобі, як лубок! Нудно, братухо, дуже нудно! Та й на дідька воно! В ченці йти не хочеться, а так на Московщину, до цих Етіопів!..[7] Теж, брат, несолодко. Ех, на коня б оце та в степи широкі! Гойдай тоді хвилі вітру—тільки держись!
Він трохи помовчав.
— Слухай, Грицьку, а покурить нема в тебе?
— Ні, я не курю!
— От шкода! А кажуть, німці добрий тютюн курять!
Сковорода хутко попрощався й пішов далі.
З-за Дніпра чомусь довго не повертався човен.
Сковорода сів у холодку під вербою й став чекати.
Сьогодні зранку, як тільки засіріло надворі, Сковорода подався в дорогу і встиг пройти більш як 50 верстов. У тілі почувалася втома, голод уже морив. Вражіння від Києва дивно плуталися зі спогадами про життя на чужині.
Сковорода згадав, що в торбині був хліб. Він вийняв сухий шматок, натер цибулею і почав смачно їсти.
Потім підійшов до невеличкого струмка, що протікав з-під гори, і довго пив холодну воду.
Тоді знову сів на старе місце, й вийняв сопілку, оглянув її тепло, й заходився грати тихих задумливих мелодій на дивній сопілці з білими кісточками.
На Дніпрі купалося сонце, розбивалось на дрібних хвилях, у шумах хвиль, у далечині затонів переливало веселками. Над хвилями вставали чайки й ластівки. Десь скидалась і плескала риба, віддаль ріки мережилась синявими збрижами струменів, по тім боці біліли волохаті полові лози. А геть далі йшли безкраї ліси Броварів.
В сивині лугів майоріли табуни товару з яскравими плямами пастухів.
Чомусь знову згадались далекі юнацькі часи.
Осінньої зоряної ночі йшов пішки з Чорнух до Києва, в бурсу.
Чого так тремтіло тоді серце молодечим запалом?
Чому так хотілось жити тоді звичайним тихим життям, любити простори, сонце, сині далечіні, дихати міцним щебцем і тихим затишно-лагідним смутком вечорів?
І ось хтось розрізав життя на дві смуги. І жодна не знає собі місця ні тут, на батьківщині, ні там — у далеких чужих краях.
Якоюсь тьмяною радістю ваблять ліси й безкраї обрії степів.
Хто кличе туди, за бузові димища? Що за ними твориться?
Якась дівчина, вся в темному, пішла лісовими стежками на росяні поляни з нерозгаданою усмішкою на вустах. А від неї лягла довга сіра тінь.
...Тінь! Це перший символ туги. Тому так болить, у камінчик стискується серце.
Під тихі журливі звуки флейти мимоволі встали далекі дні на чужині.
Долина Рейну, ще юна й свіжа, вся заросла великими незруйнованими лісами. На гострих виступах ще хмурилися старі темні замки.
А внизу молоді сади й виноградники. Поміж ними білі привітні будинки швейцарців. І все обперезано горами.
Куди не кинеш оком — скрізь застигає зір на холодних карбованих лініях, яскраво-білих, червоних і синіх.
Гори гнітять густими тінями вечорів. Гори благословляють радістю голубиною кожний сонячний ранок, коли сонце довго-довго вмивається й не натішиться собою!
Тоді серце голосно стукає в клітку й хоче спорхонути, полинути на верхів’я гір.
Стрункий довгоногий Григорій, легкий, як гірська сарна, хутко переходив із перевалу на перевал.
І не було втоми духові, і втома тіла була без міри солодка.
В невеличких тихих корчмах, у єзуїтських орденів любив спинятись. Там випивав кухоль холодного молока зі скибкою хліба з маслом; інколи давали свіжих яблук та винограду. Тоді серце наливалося соком.
І скрізь привітна зустріч, несподівана й цікава пригода, і скрізь бажаний гість.
Як приємно бути завжди в гостях!
І що, властиво, наше життя, як не радість перебування в гостях!
Треба ж пройти в ньому якнайлегше.
І що ми самі, як не тимчасові мандрівники на цій прекрасній планеті! Треба тільки спромогтись і знайти відміряну нам зарані стежку, "потрібне зробити не важким, а важке не потрібним".
Товстий пузатий Жан Жак Руссо[8] на одній віллі сердито бубонів: "Я, m-г Skovoroda, розвалив би всі будинки, всі брудні оті ями гноюки — наші Парижі, Лондони, Марселі й Відні, я б поскидав усі прикраси, що натягують люди на себе. Ідіть, любі брати, на долини, в ліси, на простори голі такими, як створила вас велика мати Натура, і будьте вільні, як вільними створила вас Натура!"
По-дитячому наївні й радісні очі насмішкувато стежили за нудною одноманітно-густою розмовою славетного, але молодого ще філософа. Інколи в синіх очах загорявся гострий вогник, глибоко прорізував мур, що роз’єднував двох далеких людей.
І тоді Руссові ставало холодно й неприємно від того надзвичайно дужого, гострого розуму, що зразу розрізує блискучу думку.
Що за істота, що за дивний пастух, що прибився сюди з якоїсь незнаної країни, Petite Russie[9], з сопілкою за поясом, неначе з якого ідилічного малюнку!
І чого він тут шукає?
Григорій уважно вслухався в усе. Але інколи за всім тим проскакувала якась насмішкувата думка.
"А чому ж ти сам не роздягся й не пішов голим до Натури? Скинув би свій темно-червоний сурдут і пішов би. Виставив би своє товсте волохате черево й грівся б на сонці серед Натури. А замість того на гладкім череві товстий ланцюжок з годинника, і на ньому теліпаються якісь грубі, важкі цяцьки".
З того розійшовся з Руссом, думка сягала в нові просвіти. І було легко.
А проте все ж інколи дратував товстий позолочений ланцюжок.
У Німеччині в численних князівствах невеликі студентські гуртки в перервах між дуелями за кухлями пива жваво обговорювали нові філософічні питання.
Ще жива була пам’ять Лейбніца[10]. Завзято сперечалися про можливість спізнання монад[11]. У Гановері[12], куди заглянув і Сковорода, тиха, обгороджена могила в затінку лип, здавалось, мудро стежила за всім тим, що колишні, ще живі й суцільні монади внесли, як подарунок вічності.
Скрізь лежали рівні, чепурно оброблені лани. Буйна картопля поміж садами тяглася довгими смугами.
І було приємно стежити за цією завзятою дбайливою працею, й нудно було від цих одноманітно розпланованих ланів і садів із їх чепурною огорожею.