— Погані. Я не роблю вроків, — уперто каже Льоня.
— Ну от! І отмєтки погані, і балуєшся, і не слухаєшся, і вчителів б'єш. Ну куди ж тебе? Конешно, що ти не способний до вчення. Значить, тебе в пастухи...
Льоня раптом хмуро стріпується.
— Я — не неспособний, а я не хочу вчиться!
— Та я знаю, я тільки, значить, про дядька...
Але Льоня не слухає і аж рожевіє усім личком.
— Коли я жив з мамою, я добре вчився. У мене всі п'ятьорки були. До мене ходив учитель...
— Та я ж не за те. Конешно, що...
— ...ходив учитель, так казав, що я такий способний, що він рідко бачив. І вроки вчив раз у раз. А тут не хочу! От не хочу і не буду! І нехай мене лають, нехай неспособним звуть, нехай! Я таким і буду. І нехай!
Тихе й ніжне личко Льоні стає гостре та колюче. Він уперто киває головою і шарпає за ремінець за кожним "нехай".
Сашко знову пробує вставити слово, виправдатись, але як тільки він зачинає говорити, так це наче вколює Льоню, і він гаряче та вперто киває головою й шарпає за ремінець.
— І не буду їм ні адвокатом, ні попом, нічим! І нехай буду вуличником! Нехай! Як я жив з мамою, так і вроки робив, і гулять бігав, і скрізь. А тут як на десять мінут надвір вийду, так зразу: "Куди, вулишник?" А за те, що з тобою стрічаюся, так вуха одривають. "Я з тебе зроблю чоловіка". А я не хочу їхнього чоловіка! І буду з тобою стрічатися, а в них не хочу жити. Мама нічого не казала, що я з простими хлопцями гуляв. А вони...
Тут у Льоні губи раптом починають якось кумедно випинатися наперед, наче він свиснути хоче, і дрібно-дрібно трусяться. Але він, так і трусячись губами, каже далі:
— А вони кажуть: "Мати твоя мужичка була, то й з тебе мужика хотіла зробити. Вона загубила твого батька, то й тебе загубила б, коли б не померла". Та ще всяке за маму кажуть...
Він одвертається до стіни й вибухає гірким плачем. І ранець йому на спині підстрибує та клацає чимось усередині.
Сашкові на очах стоять сльози, але він не знає, що сказати чи зробити. Він тільки повертається лицем за Льонею і дивиться йому в спину.
Потрохи Льоня затихає, витирає кулаками лице й ніяково повертається до Сашка. Сашко хмуро дивиться собі під ноги й суворо каже:
— Говорять люди, що по твоїй мамі зосталося багато грошей та що твій дядько за це взяв тебе на воспитаніє.
Льоня понуро буркає:
— Я не хочу їхнього воспитанія!
Тоді Сашко підводить голову і ще суворіше каже:
— Треба, щоб ти з них пруцент узяв, що вони твоєї мами гроші забрали.
Льоня не розуміє, що то таке "пруцент".
— Ну, пруцент!.. Ну як хтось комусь винен гроші, так на бамажці пише, що так і так, винен і оддам. Пруцент називається. А то ж не оддадуть. Хазяїн теж каже, що тобі треба з них пруцент стребувать.
Льоня лівою рукою розмазує сліди сліз на щоці й мовчить. Потім понуро каже:
— І в гімназії за дядьком так само про маму... Не хочу я їхньої паршивої гімназії! Я їх всіх уб'ю!
Сашко зітхає й дивиться на небо: воно вже темно-жовте, як порохом присипане, а в кущах посіріло. Вечір спадає на землю.
— Ну, нічого, Льоню, тепер уже не будуть більше казати. Чорт з ними. Нехай тільки ось сьогодні якось так, щоб не... той, щоб перетерпів ти, а там, як у пастухи підемо, так цього нічого вже не буде.
І Сашко обережно та ніжно погладжує по шкуратяній спинці ранця, що, як у телятка, в жовтих та білих плямах.
— А ти ж утечеш зо мною? — тихо пита Льоня.
Сашко скидує головою:
— Ого. Того ж дня не буде мене в хазяїна. Я й так у нього живу, бо ти тут через тин до мене. А то б ураз би втік у пастухи. От де свобода в кого! От живуть хлопці! Вигнали скот на пашу, сопілочку в рота та й грай собі цілий день. Ні хазяїна тобі ніякого, ні хазяйки, ні по горілку тебе не посилають, ні в лавочку, ні колодкою, ні ременем. А кругом поле, трава, жайворонки! Ех!.. Ти був коли-небудь у селі?
Льонине лице прояснюється.
— Ще й скільки! Ми з мамою щоліта до тітки їздили. І знаєш, Сашко, ми собі купимо такі великі-великі брилі. І кийки, щоб ганяти скот!
— Ну чого ж там кийки купувати? Виламаємо в лісі та й годі.
— Ну, виламаємо. І в нас будуть постоли. Знаєш, які-то постоли?
— От ще б не знав!
— І самі собі будемо кашу варити, картоплю пекти. Правда? Ти їв печену картоплю? От добра! І будемо книжки читать. У тітки пастушки читали книжки. Їй-богу!...
— І гаврашків будемо виливать!
— І гаврашків! І тарантулів! На віск! Знаєш? Очі Льоні стають знову ясні, сині, блискучі, а лице аж круглішає. Але раптом у церкві бамкає дзвін, і Льоня та Сашко відразу замовкають. Хвилі дзвону, як хвилі по воді, то здіймаються, то спадають, то напирають гудом на вуха, то слабнуть. А потім вдруге, втретє: "Вам, бам!"
Сашко зирка на Льоню. От знову личко витяглося, посіріло: так, уже треба йти додому. Що Сашкові попаде від хазяїна за гуляння, так це чортяка його бери, нехай попадає. А от що Льоні буде?
Льоня підсмикує ранець вище на плечі, міцніше стискує ремінець у кулаці, але рушати не рушає. Очі знову бігають попід кущами, кінчик носа посинів, як од холоду.
— Ходім уже, Льоню? — обережно каже Сашко.
У Льоні знову випинаються наперед губи, зморщуються, починають труситися. На підборідді, якраз посередині, горбочком збираються зморшки і теж трусяться.
— Пі... підожди трошки... — пошепки каже він. Сашко хмуро стягає брови й, щоб не заплакать, одвертається й починає ламати китиці бузку.
Постоявши трохи, Льоня знову підтягає ранець і тихо рушає понад стіною. Сашко кида зламану китицю й поспішає за ним. Але коли вони наближаються вже до стежки, Сашко тихо гукає:
— Стій, Льоню!
Тут їм прощатися, бо далі їх може хто-небудь побачити разом, і Льоні ще гірше дістанеться. Льоня зупиняється і тоскно, жалібно дивиться на Сашка.
— Ходім ще трошки зо мною!..
Сашко люто чухається.
— Та побачать, сволочі собачі! Іди вже сам. А я, — знаєш що? — я побіжу додому, вилізу на паркан та й буду заглядать до вас у вікно. А як уже все... як, той, як скаже дядько, що дає тебе в пастухи, так ти вийдеш до нашої дірки й свиснеш. Добре?
— Добре. А тебе ж хазяїн битиме?
— А чорт його бери, нехай б'є! Недовго вже йому бити. Гляди ж, Льоню. А ти не бійся, я сидітиму за парканом. Та ще от що, Льоню: ти все думай, що пастухом будеш. Так не так страшно буде і менше болітиме. Їй-бо! Бо як знаєш, за що страдаєш, так воно не так. А я не одійду од паркану, я буду там. Я й до хати не заскочу, нехай уже потім за все разом розплачуваться буду.