*На висках — на скронях.
А розгубитися є чого.
Виходить якось трохи не так, як гадалося. Гадалося ж так: Льоня встругне якусь штуку в гімназії, інспектор пожаліється дядькові, дядько розсердиться та й віддасть Льоню в шевці чи пастухи. (Адже сам не раз і не жартом нахвалявся зробити це). Та й усе. Тоді Сашко кине свого хазяїна й утече до Льоні. Та й будуть вони десь разом за пастухів чи шевцями в якогось хазяїна.
А виходить воно якось не так рівно та тихо. Виходить щось таке страшне, що краще б і не зачіпати. Отак, бува, колупнеш пальцем камінчика в проваллі, а воно тобі аж ціла гора на тебе валиться. Так і тут.
Насамперед Льоня замість того, щоб кинути жованим папером у дошку біля кафедри та дістати за це якусь годину "без обіду", поцілив просто в лоба вчителеві. (Чортяка його зна, як воно вийшло так!) Ну, а це вже тобі не дошка. Таке тут закурилося, що й світу не видко стало. Учитель у ґвалт, у репет, та за вухо Льоню, та до інспектора. Інспектор у сказ, та за друге вухо, та до директора. Директор моментально за чуба та в карцер, а швейцара по дядька аж на службу. Що там уже казав директор дядькові, Льоня не чув, але, коли побачив крізь кватирку карцера жовті великі баньки дядькових очей, так і скам'янів на лаві. Дядько нічого не сказав, ні одного слова, тільки хвилин зо дві мовчки дивився крізь кватирку. Але краще б він найлютішими словами лаявся, ніж оцей довгий-довгий та страшний погляд без єдиного слова.
Ну й не годину, розуміється, посидів Льоня без "обіду", а таки цілих п'ять, аж до самого вечора.
Та це ж тільки початок був. Е, коли б тільки це та щоб зараз і в пастухи чи в шевці, так чого ж і треба! Господи, від радості стрибати можна було б. Але ж щастя так легко не дається. Ой, ні. Не тим поглядом дядько дивився, щоб так узяв та й пустив у пастухи.
— Думаєш, сильно битиме? — пошепки питає Сашко, не зводячи зляканих очей із Льоні.
— Розшматує... — бовкає Льоня.
— Розшматує?!
— Живого не випустить. Казав сам не раз.
Сашко глибоко зітхає. Він знає це добре по собі. Хазяїн уміє це робити не гірше за дядька. Так то ж хазяїн, чужий, простий швець. А тут же рідний дядько, батьків брат, та не швець, а пан, з кокардою, в суді важно служить, звощиками* на службу їздить, у галошах навіть літом ходить. А шматуватиме, як і чужий швець.
*Звощики (перекручене з рос.) — маються на увазі кінні коляски, аналог теперішнього таксі.
— Даваймо тікать, Льоню! Га?
— Куди ж ми втечемо?
А голос його тихий та безживний такий.
— А в пастухи! Самі наймемось.
— Спіймають. Дядько всю поліцію знає. До нього сам пристав у карти ходить гулять.
Сашко знову зітхає: то правда — від пристава не втечеш.
Та Сашко не може так, без нічого, помиритися і тим, що Льоню шматуватимуть. Еге, він сам так легко не дається на це! То забіжить десь і пересиджує, поки хазяїн пересердиться. То якусь штуку в хаті підпустить, щоб одвернути від себе увагу. То до хазяйки підлабузниться. А то, як нічого вже не помагає, підкладе собі в штани стару халяву, щоб не так дошкуляв хазяїнів ремінь.
Але що тут з Льоньою можна зробити?
Сашко напружено думає, вишукує, нишпорить хмурими очима по траві.
Втекти — не можна, пристав спіймає. Пересиджувати десь — ще гірше буде.
— А тітка заступитися не може, Льоню? Впрохати б її? Га?
Льоня крутить головою.
— Не заступиться. Ще гірша за дядька. Перша раз у раз дядька шпигає, щоб бив.
— Перша? Така люта?!
— Бо я Богу молюся не так, як вона каже.
— А як вона каже?
— Щоб на колінах, та щоб поклони бив, та щоб уголос, та довго. І вранці, й до обіду, і після обіду, і перед вечерею, і після вечері, і перед сном.
Сашко здивовано свистить.
— От туди к чортовій матері! А нащо ж то?
— А я знаю?
Сашко заклопотано і сильно чухає червоні віхті волосся над замурзаним чолом: і сюдою, значить, не викрутитись.
— А може, є ще які у тебе родичі тут? Може б, їх попрохать?
У Льоні чудно струшується нижня губа. Він підбирає її, притискує до горішньої губи й трохи мовчить. А потім тихо каже:
— Нема в мене тут ніяких родичів. І нігде.
— Значить, кругла сирота. Як і я. Паршиво.
Сашко вже не знає, що придумати.
— А як дядько б'є, то штани каже тобі скидать?
Льоня киває головою.
— Скидать? Аж до голого тіла?!
Льоня знову киває.
Сашко хмарно насуплюється: і тут нема ради, навіть халяви під штани підкласти не можна. Ну й благородні! А ще з кокардами та в галошах! Що ж його робити тут?!
А Льоня стоїть та все мне ремінець од ранця, та все мне його тоненькими пальчиками, замазаними в чорнило. А личко неначе ще дужче схудло, ще більше зблідло. І біленький майський костюмчик його з золотими ґудзиками так не до діла тут тепер.
— Ну, так знаєш що, Льоню, ти не... той... не журись. Як так, то дядько оддасть тебе в пастухи. От бий мене сила Божа, що оддасть!
Льоня переводить очі на Сашка. Сашко рішуче й сміливо дивиться йому просто в лице.
— От побачиш! А що буде шматувать... так що ж, нехай шматує. А ти собі, як так, думай, що пастухом будеш. Він битиме, а ти думай. Він битиме, а ти думай! От і легше буде. Мене як б'є хазяїн, так я раз у раз щось хороше про себе думаю. І не так болить, їй-бо, Льоню!
— А чи оддасть же? — тривожно дивиться Льоня в очі Сашкові.
Сашко аж скидається ввесь:
— Оддасть!! Небезпремінно оддасть! Як же не оддасть тепер? Як дуже сильно битиме, значить, оддасть. Бо битиме з досади, що ти гімназію не скончиш. Понімаєш? Бо сильно бити за те тільки, що ти ненароком поцілив у вчителя бамажкою, так це ж і дитина пойме. Значить, битиме не за це, а за те, що ти в гімназії не будеш більше. Та ти так собі й замічай, знаєш, Льоню: як дуже буде лютий та як дуже сильно битиме, так, значить, і добре, так, значить, таки в пастухи й підеш. Або в сапожники. Та тільки не показуй йому, що радієш. І-і-і, ніяк не показуй! Бо зразу догадається, що воно тут таке. А ще ніби плач, що в пастухи чи в сапожники тебе оддають.
Льоня з тремтінням глибоко зітхає.
— Та коли б оддали, то нехай уже... нехай уже й шматують.
— Оддадуть, чесноє слово, оддадуть, Льоню. Вони ж самі бачать, що й отмєтки в тебе погані, і що... В тебе ж погані отмєтки, правда? — раптом трохи неспокійно сам себе перебиває Сашко.