— Треба, Катерино, рискнуть. Треба. Нічого не зробиш. Ну, візьмемо на свою душу риск. Або бери на свою совість каторгу або й смерть товаришів. Одно з двох.
Голос у тата був якийсь чудний, — здушений, нерівний. А за ним зараз же знову чужий дядьо:
— За таке вже діло взялись ми, товаришко Катерино.
Мама чогось мовчала вже, не обзивалась. І всі мовчали. Нарешті голос чужого дядя стиха, обережно запитав:
— Ну, так як, товаришко Катерино?
Мама не відповідала. Тільки тато раптом сердито сказав:
— Ну, а плакать теж нема чого! Або так, або не так. А сльози розпускать, як за мертвими, так ну його к чортовій матері!
— Так діти ж вони мені чи ні?! — вмить з голосним плачем вирвалось у мами.
— А мені... не діти? — ревнув тато й собі з таким гнівом, що Івашко аж похолов біля одвірка.
І знову всі якось одразу замовкли, затихли, наче провалились кудись. І довго нічого не було чути в кімнаті.
— Ну, беріть... — раптом тихо-тихо зачувся шепіт мами. Та такий якийсь жалібний, такий змучений та покірний шепіт, що Івашкові аж серце стиснулось і сльози гаряче-гаряче виступили на очах.
Тоді в кімнаті загомоніли знову. Знову чужий дядьо почав завіряти маму, обіцяти, хвалити близню. Та мама вже мовчала.
А тут і голос тата гукнув:
— Гей, близня! А де ви там? Ідіть сюди!
Івашко швиденько відсунувся від дверей, намацав Любку, що сиділа долі під лежанкою, й прошепотів їй над головою:
— Вставай! Мама пускає нас дядя Павлуся виручати.
Любка якийсь мент сиділа непорушно, ніби не вірячи, а потім прудко стала на ноги й теж пошепки скрикнула:
— Та бре?!
Але тут знову голос тата, вже біля дверей, гукнув:
— Івашко! Любко! Йдіть сюди!
— Зараз! Ідемо! — крикнув Івашко і потяг за руку Любку.
Тато зразу ж, як увійшли вони, обняв їх обох одною рукою і повів до стола, де було видніше. Сам сів на табуретку, а близню поставив по обидва боки собі.
— Ну, близня, кажіть: не боїтесь передати струменти дядьові Павлусеві? Кажіть прямо. Га?
— Не боїмось! — твердо сказав Івашко.
— А ти, Любко?
— Не боїмось! — так само, тільки дзвінко промовила Любка.
— Так геройські ж діти, я вам кажу, — весело загув чужий дядьо з кутка.
У цей мент клацнула клямка в дверях кухні. Тато відсунув набік дітей і швидко пішов до кухні. То вернувся молодий заводський.
— Ну, що? Є?
— Є! Все! Ось.
Тут мама підійшла до близні, притягла до себе й почала так жадно, так рвучко й мовчки голубити та цілувати їх, що Любка раптом голосно заплакала. Але Івашко кулаком у бік штовхнув її, й вона зразу ж замовкла. Та й тато наспів і забрав близню від мами.
Тато провів аж до містка близню і молодого заводського. Чужий дядьо ще раніше пішов у другий бік. Він мав забігти додому, захопити рушницю і, ховаючи її під пальтом, засісти збоку. А молодий заводський повинен був перейти через місток на той бік і берегом пробрести аж напроти заводу. Та, підождавши трохи, заспівати Павлову пісню.
Коли він одійшов, тато кумедно пошарував обома руками по головах близню, відштовхнув і з якимсь чудним усміхом у голосі сказав:
— Ну, катайте, герої!
Близня зараз же пірнула під місток. Дорога була знайома. Коли б близні стільки карбованців, скільки разів вона тут лазила і вдень і ввечері, так вона б десять голубників собі справила. А що темно було, так то ще й краще, — ніхто вже не міг побачити. Босяків тепер теж не могло бути на березі, бо солдати та поліція, як став завод та пішов бунт, вичистили берег од босячні й заборонили ходити тут.
Та як одійшла близня від ліхтарів моста та трошки звикла до берега, то й видніше стало. Навіть стежечку понад очеретом можна було розібрати і ступати нею тихенько-тихенько. От тільки чортові жаби з плескотом плигали з берега в воду, а то б зовсім як дві кішечки на м'якеньких лапках пробрались аж до самих вікон.
Заводський мур понуро чорнів праворуч, темніший за ніч. Ліворуч холодом повівала річка і поблискувала хвильками, як риба лускою. Очерет легенько шелестів од вітру, неначе щось повзло в ньому гадюкою.
Івашко час від часу намацував клунок із струментами, що був у нього на грудях під пальтом, та озирався на Любку. Молодця Любка, не боялася. Тільки все швидко водила головою то туди, то сюди, наче от-от її хтось ухопить збоку.
Та ось уже й ті вікна. Світяться, а нічого крізь шибки не видно, тільки ґрати чорніють. Шість вікон. Усі однакові, усі жовті, усі таємні. І від усіх лягають на землю смуги світла. Ех, погано! Як же його підійти до вікна, коли видко буде через ці смуги?
Раптом Любка сильно потягла Івашка за рукав і присіла. Івашко теж припав до землі: від рогу муру попід самими вікнами йшов солдат з рушницею. Він то поринав у темноту між вікнами, то виринав у смугах світла. Ішов повільно, ледаченько, неначе проходжувався собі тут без діла.
Близня, не дихаючи, лежала на стежці за кущем очерету і стежила очима за солдатом. Коли він повернув назад, на тім боці хтось голосно заспівав:
Гей, не спиться й не лежиться,
І сон мене не бере...
Солдат круто зупинився і зняв рушницю з плеча. Близня завмерла. Але солдат постояв, переступив ногами та й поклав знову рушницю на плече. А з того берега ще голосніше співало далі:
Гей, пішов би до дівчини,
Так не знаю, де живе...
Солдат кашлянув і пішов так само повільно, тільки вже не ледаченько, а все поглядаючи на той бік річки.
Близня жадно нишпорила очима по вікнах. Невже ж дядьо Павлусь не почує? Зачинені прокляті вікна, — може, й справді не чути туди.
Та вмить у крайньому вікні (що до містка) неначе замиготіло щось, тінь якась. Потім вікно розчинилося, і світло в ньому стало ясніше, прозоріше, а в світлі тому голова, плечі й груди дядя Павлуся. А за ними ще хтось, та й ще хтось.
Та солдат зараз же озирнувся, швидко підійшов і гукнув:
— Зачини там вікно! Слиш?
А голос дядя Павлуся йому у відповідь:
— Та ну? От сердитий який.
— Зачини, кажу, вікно!
— Та дай подихать воздухом, чудак чоловік.
— Не полагається.
— І воздухом дихать не полагається? Ото як уже стало. А кому ж полагається? Панам та їхнім барбосам? Солдат скинув рушницю з плеча і взяв її в обидві руки.
— Зачини січас же! А то стрілять буду!
Дядьо Павлусь похитав головою і почав зачиняти вікно.