Як же його передати? В якій саме кімнаті, за якими вікнами Павло та ті, що їх до тюрми мають перевезти? А як і знати, то як же до вікна підібратися? Як клуночок з струментами просунути так, щоб солдат не помітив.
— Та пришить солдатюгу! От і все! — злісно сказав чужий дядьо з кутка.
Івашко здивувався: як же можна пришить солдатюгу? Хіба ж він дозволить, щоб його пришивали? Та і до чого його пришити? Та й якими нитками?
— Ну, ти вже скажеш, — зачувся з другого кутка невдоволений голос тата. — Хочеш, щоб їх там усіх після цього перестріляли?
— Ну, а як же ти підлізеш до тих вікон? Тоже взялися визволяти! У яке ж вікно струменти подавать? Будеш ходить та стукать у кожне: "А чи не тут сидять ті, що їх у тюрму?" Та солдат тобі покаже штиком або пулею, де вони сидять.
Всі на це мовчали. Дійсно, хоч би ж те вікно знати, де Павло з товаришами сидів.
— А вони ж знають, що їм струменти подадуть сьогодні? — спитала мама з ліжка.
— Та переказували їм. А чи знають, хто ж його знає. Доступу до заводу немає.
Тут раптом Івашко хмуро сказав:
— А я знаю, як упізнати, де дядьо Павлусь.
Всі постаті затихли, а татів голос з надією жвавенько вистрибнув із темного кутка:
— Ану, Івашку! Як?
Івашко помовчав і так само хмуро сказав кудись поперед себе:
— А взять та заспівать коло тих вікон "Гей не спиться й не лежиться". Дядьо Павлусь раз у раз цієї пісні співає. От він і одчинить вікно.
Той дядьо, що радив пришити солдатюгу, засміявся й густим голосом сказав:
— А не дурак хлопець!
Похвалили й інші, та тільки та біда, що солдат нікому там співати не дозволить. Заспіває такої, що й не встанеш. Ні, не годився Івашків спосіб.
Івашкові стало так соромно, що аж вуха запалали. Він замовк, забився ще далі між скринею та столом і перестав слухати, що казали далі в кімнаті. До нього пролізла Любка й примостилася поруч. Івашко обняв її одною рукою, але обняв так само, як буває часом під час сну, коли Любка перекотиться до нього. Вмить він злегка відіпхнув Любку, виліз трохи наперед і знову голосно сказав:
— А я знаю, як подать дядьові струменти!
І знову всі замовкли й затихли. Тільки тепер уже не татів голос, а чийсь інший знехотя сказав:
— Ану, кажи.
Івашко прокашлявся і, як перед учителькою, твердо й певно почав:
— А так. Треба перейти на той бік річки. Там залізти в двір Пивнюка і звідти заспівати дядьову пісню. Солдат же не попливе через річку. А комусь тут на цьому березі засісти та й дивитися, яке вікно відчиниться. А то, може, дядьо Павлусь і сам заспіває.
— А та й не дурак же хлопець, я вам кажу! — аж на ноги схопився той дядьо, що хотів пришивати. — Розумно ж каже, чортеня!
— Ану, ну, Івашку, далі. А струменти як подать?
— А струменти так подать. Як буде звісно, де саме сидить дядьо Павлусь, так тоді так робить. Нехай Любка з-під берега вийде на солдата, як він буде далі від дядьового вікна, та й почне сильно-сильно плакати. Наче щось там загубила, чи заблудилася, чи налякалася. (Вона це може, ми такі штуки робили). Ну, солдат почне її розпитувать. А Любка ще гірше та гірше в плач. А я тим часом тихенько підлізу до того вікна, що дядьо Павлусь, і...
Та тут мама не дала докінчити.
— Ану, годі, Івашку, чортзна-що плескати язиком! Ідіть на піч спати. Годі, годі!..
Але Івашко обурився:
— Та чого ж чортзна-що? Поки солдат буде Любку питати, чого вона плаче, я й просуну в вікно струменти. Я знаю ті вікна, вони низенькі. Я не раз заглядав усередину. Раз плюнуть.
— А як спіймає тебе солдат із струментом біля вікна? Га?
— Та як же він мене спіймає, коли він і не побачить мене?
— Еге, "не побачить"!.. Та що ти мені тут патякаєш, шмаркачу! — раптом розсердилась мама і аж ступнула до Івашка. — Геть мені на піч! Забирай Любку і не сміть мені! Ач яке ще вигадали! А ти, батьку, що слухаєш? Дай йому ременем, щоб не лізло до розмови старших. Геть на піч, кажу! Чуєте?
Івашко помалу висунувся з-за скрині й пішов на темний простокутник дверей до кухні За ним посунула й Любка. Всі мовчали. Мовчав і тато.
— А, їй-богу, не дурак хлопець, — раптом знову загув голос дядя в кутку. — Розумно, хитро придумав. Напрасно ви його на піч засилаєте, товаришко Катерино. В його розуму не менше, як у кожного з нас.
— "Не менше, не менше"! На штуки та хитрощі він у нас розумний. Колись на цих штуках і голову собі скрутить. Геть на піч, кажу! Чого стали там?
Та тут раптом утрутився тато.
— Підожди, Катерино, — тихим голосом заговорив він. — Не треба ні кричати, ні сердитись. Тут криком не поможеш. Івашко непогано придумав.
Але мама так і сіпнулась усім тілом у його бік:
— Та що?! Та ти дітей хочеш посилать на смерть!!!
— Тихо, тихо, Катерино. Підожди.
— Та нічого я ждати не хочу! І слухати не хочу! І всіх вас рогачем повиганяю! І... і...
Ну чисто як Любка, коли та чогось, буває, не схоче.
— Та підожди ж, Катерино. От яка, їй-богу! Хто ж каже, щоб дітей посилать? Може ж, і не дітей можна?..
— Так і йди сам, а дітей не дам!
— Ну, що ти їй казатимеш?
— Не дам, не дам і не дам! Марш на піч мені, кажу!
Близня мертвими ногами попленталась до кухні й притулилася біля лежанки, — на піч вона не могла лізти. Притулилась і похнюпилась; от так: і гроші забрали, і голубник знищили, і все відняли, і їх самих вигнали. Ще й двері за ними причинили.
А в кімнаті стояв шепіт і гуд приглушених голосів. Крізь щілину в дверях нічого добре й розібрати не можна було. Здається, все більше тато та мама балакали. Та ще той чужий дядьо, що хвалив Івашка. Сварились не сварились, а сперечалися здорово. От якби ж хоч послухати, що вони там казали!
Івашко потихеньку підсунувся до самих дверей і, заціпивши щелепи, розчинив їх трошки ширше. У цей саме мент татів голос сердито казав:
— ...стрілять у дитину не насмілиться. Солдат тоже ж людина. А Павлові, Гаврилові та Сандулякові — каторга як пить дать. А то й шибениця. Бомби ж у них познаходили. Що ж ти собі гадаєш? Про це теж подумати слід.
— Так дітей оддавать на смерть? Тут знову голос чужого дяді:
— Та нащо ж оддавать? От, їй-богу! Нічого, говориться вам, їм не буде. От падлєц я буду, коли хоч що їм станеться. Кажу вам: засяду з ружжом збоку, і як тільки солдат щось там, ну, хоч націлиться на дітей, так на місці, гада, й покладу. Та солдат і не догадається, кажу вам! Хлопча таке спритненьке, що як мишка прокрадеться. Геройське ж хлопча, я вам кажу!