Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта

Сторінка 33 з 53

Валерій Медвєдєв

— Ще простіше,— відповів я.— Від вісімдесяти дев'яти відняти вісім важко?

— Ні.

— А скільки буде?

— Вісімдесят один.

— Ну це й є початок результату. А коли хочеш, то # відніми від дев'яноста двох одинадцять, буде теж вісімдесят один.

— Му-гу,— сказав дядьків знайомий.— Ти збираєшся вступати до економічного інституту?

— Ні,— сказав я,— не збираюсь. Тепер, друзі, дозвольте мені поставити вам одне запитання. Ви читали статтю доктора медичних наук "Мозок приймає рішення"? Він пише: "Серед численних визначень суті живого мені особливо імпонує визначення, що належить академіку А. П. Бергу: "Все живе відрізняється від неживого наявністю потреб. Відзначимо, що потреба — це не тільки голод, спрага, або..."

— Ні, не читали,— ніяково зізнався дядьків знайомий.— Хіба все встигнеш прочитати,— важко зітхнув він.

— Треба,— сказав я,— треба встигати... От дядько Петро встигає і працювати на користь хімії, і... встигав рибалити. До речі, дядьку Петре, а що це у вас у хімії за такі кінетичні криві з'явилися?

Дядько Петро замислився і сказав:

— Ну, кінетичні криві — це криві...

— А кінетичні прямі у вас у хімії — це значить прямі? — спитав я.— Нумо пригадаємо, що являють собою кінетичні криві?

— Що собою являють кінетичні криві? — повторив за мною дядько Петро.

— Ні, я прошу не повторювати за мною, а відповідати, що таке кінетичні криві?

— Кінетичні криві,— сказав дядько Петро і знову замовк.

Тоді я йому підказав:

— Кінетичні криві — це криві залежності якостей вулканізаторів од часу вулканізації. А далі? — спитав я.

А далі дядько Петро промовчав.

— Отже, що таке кінетичні криві, ви, дядьку Петре, не знаєте. Тоді, може, ви знаєте, що таке специфіка деформування полімерних матеріалів?

Дядько Петро знову нічого не сказав.

— Так,— сказав я,— значить, ви не знаєте і що таке специфіка деформації полімерних матеріалів. Ясно. Однак ви ж все-таки закінчили інститут тонкої хімічної технології і повинні знати, що таке специфіка деформації полімерних матеріалів.

— Та я ж в хімії на загальногосподарських питаннях сиджу,— сказав дядько Петро трохи винувато.

— Аз тобою, тату, говорити про деякі проблеми твоєї бухгалтерії?

— Не треба,— сказав батько і підвів догори обидві руки.— Я здаюся! Ви бачите, це просто жах! Він же всіх нас тероризує своїми знаннями. І нікому не приносить ніяких радощів! І всіх доводить до відчаю! А я, скажу відверто, його боюсь! Боюся дедалі більше і більше! У нього просто неймовірні природні здібності до всього... природні здібності до всього на світі,— вигукнув батько.— Юрко гадає, що це дає йому право жахливо себе поводити в житті. Ви погортайте його щоденник, тільки погортайте, і у вас волосся стане дибки!'

— У мене вже не стане,— сказав дядьків знайомий і погладив свою лису голову.

— А був золотий час, був, і трійки отримував, навіть двієчки були, Ми всі йому казали: "Юрку, будь людиною, не хапай двійок, не хапай трійок". От і договорились! Був мій син симпатичною недолюдиною, потім послухався нас і на людину перетворився, і вчитися став добре, і поводитись як слід, а потім став поступово перетворюватись на якусь перелюдину.

— А ви знаєте,— сказав я,— вчені вважають, що коефіцієнт корисної дії людського мозку використовується лише на шість відсотків!

— Отже, у всіх шість, а в тебе щість на два — дванадцять? — спитав батько.

— А коли шість на шість — тридцять шість? — спитав я батька.

— Це що ж виходить? Феномен Іванов, чи як? — втрутився у розмову дядько Петро.

— Так, так, так,— сказав дядьків знайомий.— То ось у чому справа, в відсотках!

— А як на мене, це якийсь трюк,— сказав дядько Петро.— От мені розповідали, що на екзаменах з цивільного права на юридичному факультеті Геттінген-ського університету один із студентів отримав екзаменаційне завдання і одразу ж попросив дозволу вийти, • Ну, вийшов і вийшов. Там правила дозволяють залишати аудиторію під час іспитів, оскільки в такі дні спеціальні наглядачі, про всяк випадок, чергують всюди, навіть у туалетах. Вони і викрили того студента, коли він в кабінці "тихо розмовляв сам із собою". Виявилось, що в наручний годинник той студент вмонтував мініпередавач, а під курткою заховав мініатюрний радіоприймач. Студента до іспитів не допустили, проте, віддаючи належне його інженерному талантові, комісія порекомендувала йому переключитися на вивчення технічних дисциплін. Справа в тому, що приймально-передавальне обладнання, "свою радіошпаргал-ку", цей майбутній юрист сконструював і зібрав сам. Юрку, встань, я тебе обшукаю. Може, і в тебе теж щось на зразок цього.

Я встав і дозволив себе обшукати.

— Ні, це якийсь над... над... над...— сказав тато. "Ну-ну, таточку, піднатужся, ну, вдогадайся, хто

в тебе син, ну..." — так і кортіло мені сказати батькові.

— Це якийсь надто розумний, надто загадковий надбешкетник!

— Знаєте що, друзі, я хочу наприкінці нашої бесіди навіяти вам одну дуже корисну думку,— сказав я.

І ці слова просто обпекли мого тата.

— Хвилиночку! — вигукнув він.— Що тут відбувається?! Хто кого перевіряє? Хто кого аналізує? Хто

кого виховує? Хто і що кому навіює? І хто кого тут гіпнотизує?1

"Ось воно що! Ось у чому річ! — майнуло в моїй голові.— Батько покликав собі на допомогу не просто лікаря, а гіпнотизера".

— Ні, йому в нормальному стані нічого навіяти неможливо, я вас прошу, загіпнотизуйте Юрка, з його згоди,— сказав тато.— Ти згоден загіпнотизуватися? — спитав мене батько.

— Авжеж, згоден, коли справа так повернула,— сказав я.

— Ви згодні його загіпнотизувати? — звернувся тато до дядькового знайомого.

— Я згоден,— відповів дядьків знайомий, але я не певен, чи піддасться він гіпнозу?

— Піддамся, піддамся,— заспокоїв я гіпнотизера.

— І коли будеш загіпнотизований, даси нам усім чесне слово, що ти від завтрашнього дня почнеш вчитися нормально і отримаєш з якого-небудь предмета хоча б трійку! Ви можете навіяти йому,— звернувся тато до дядькового знайомого,— що він... ні, краще, коли він спатиме, ви розтлумачте йому, для чого все це потрібно!

Ми пішли з дядьковим знайомим до моєї кімнати і рівно через півгодини я, як нічого і не було, повернувся до вітальні. Дядько Петро і батько сиділи, не зводячи очей з дверей моєї кімнати. Побачивши, що я один виходжу в дверей, тато спитав: