— Стривай, стривай! Як міг таке сказати? Відкрить закон, то справа не проста!
— Та я відкрив, що поруч е дівчата! І з цим, на жаль, не вдієш нічорта!
Тиск атмосферний відомо Тисне на серце будь-кому!
Я ж, як Ньютон,
Відкрив закон
Тяжіння надземного!
Відкрив закон
І, мов Ньютон,
Злякався відкриття такогої
— Стривай, стривай! Як міг таке сказати? Відкрить закон, то справа не проста!
— Та я відкрив, що поруч є дівчата! І з цим, на жаль, не вдієш нічорта!
На двох наступних сторінках, які, певне, містили коментарі до вірша, слова розпливлися так, що прочитати щось було неможливо, зате на третій сторінці вдалось поновити такий текст:
"...Заїздив до^Пелагеї Василівни за квітами. Вона виявилась хворою. Сходив до аптеки по ліки для неї, потім вона написала доручення на торгівлю квітами..."
Наступні рядків тридцять не розібрати,, а далі чітко:
"...Я йшов по землі'—по велетенському постійному магніту — з чудовим букетом гладіолусів на продаж. Перейшовши підземний перехід біля станції метро "Дзержинська", я вибрав біля магазину "Дитячий світ" людне місце (якраз навпроти пам'ятника першодрукареві Федорову) і розпочав торгівлю. Шсце виявилось для мене щасливим. З цього рогу дуже добре видні проспект і провулок, отож поява міліціонера або дружинника не могла захопити мене зненацька. А коли вони все ж таки з'являлися, я встигав легко зникнути, загубившись у натовпі перехожих.
Повинен сказати, я мав деякий досвід продажу квітів.
Правда, сьогодні мені дещо не везло. Весь час доводилось згортати торгівлю — часто з'являвся міліціонер, і я ховався від нього в провулок... Звичайно, я ніколи 6 не попався із своїми гладіолусами, аби не..."
На словах "аби не..." сторінка закінчилася, а на двох наступних сторінках не можна було дібрати жодної літери — все розпливлося, лише в кінці другої сторінки вдалося прочитати:
"Даремно тікав од міліціонера! Це ж таке щастя, що мене запросили до міліції, як це я сам не здогадався зайти туди раніше і попередити..."
Потім знову нічого не розібрати. Далі через дві сторінки на — третій Юрій згадує, як він перебував у міліції, у дитячій кімнаті, і жінка-мілщіонер бесідувала з ним:
" — Тобі б з твоєю швидкістю у бігу спортом займатися,— сказала вона мені,— а ти квітами торгуєш.
— Між іншим,— відрубав я,— прошу зафіксувати у протоколі, що до бігу і після бігу пульс у мене був п'ятдесят два, ритмічний, глибокого наповнення, і ніяких вазомоторів і ніякої вегетатики!..
— Так, так,— погодилась чергова по дитячій кімнаті,— ти спекулюєш квітами, і з таким, я б сказала, нелюдським спокоєм.
— Я не спекулюю,— відповів я.— Я допомагаю Пелагеї Василівні торгувати. У неї є дозвіл, а вона мене просила допомогти їй, бо хвора, і навіть доручення написала.
— А де ж твоє доручення? — поцікавилась жінка-мілщіонер.
— Загубив.— Я справді десь загубив того папірця.
— Ти мені зуби не заговорюй,— сказала жінка-мі-ліціонер,— кажи ім'я, прізвище, де проживаєш, чому торгуєш квітами, де взяв гладіолуси?
Я, звичайно, на всі ці питання не відповів. Почнеш з пояснень, а закінчиш тим, що доведеться розкрити всі людоземтські, пзеверпські і надкські секрети. Але коли жінка-міліціонер ще раз настояла на своєму, вимагаючи від мене назвати своє ім'я і прізвище, я відповів якомога дипломатичніше:
— Зачекайте трохи — скоро довідаєтесь.
— Це ж коли скоро?
— Ну років через тридцять, а може, через двадцять.
— То я вже тоді на пенсію піду,— сказала жінка, хитро посміхаючись.
Це вона мене хотіла розчулити: молода, а говорить про пенсію. Але мене не розчулиш, не на того на. трапила. —
— Би знаєте що,— порадив я,— зараз, замість того, щоб з'ясовувати, хто я, ви мене краще запам'ятайте і коли прийдете додому, то напишіть про мене...
— Що ж написати про тебе?
— Ну це... спогади...
— Спогади? — жінка навіть розсміялася.— Спогади про те, як ти гладіолусами торгуєш? Між іншим, ти ось квітами торгуєш,— вела вона далі,— а не знаєш, що революційні робітниці ще при царі лозунг такий носили на демонстраціях: "Хліба і квітів!" Ти чув про це?..
— В оранжереї при університеті на сільськогосподарському факультеті недавно розпочали незвичайний експеримент,— сказав я.— Електроннообчислю-вальній машині довірено керувати автоматичною установкою, яка багато в чому заміняє людину при вирощуванні тюльпанів і гладіолусів. Установка, керована комп'ютером, пересувається по оранжереї на вісімдесят квадратних метрів по прокладених уздовж стін рейках і виконує найрізноманітніші операції. Ви, звісно, про це не чули?
— Чому не чула,— сказала жінка,— навіть дуже чула.
— Від кого? — здивувався я.
— А від тебе чула!
Я навіть на одну, може, мільйонну долю секунди розгубився, так мене спритно підкололи з відповіддю, але жінка в міліцейській формі вела далі:
— Про електроннообчислювальну машину ти дещо знаєш, от про себе ти нічого не знаєш.
— Чому це не внаю? — образився я.
— Ну от не знаєш, як твоє ім'я, прізвище, де живеш,— узялася вона знову за своє.
— Ви краще скажіть мені, хто може бути автором ось цих віршів,— сказав я, дістаючи із кишені аркуш з віршами.— Наука ж твердить, що в почерку відбиваються індивідуальні риси особистості і що кожен має свій почерк, я правильно говорю? А то я, значить, себе залюдоземтюю, а мене хочуть, хоч би чого це їм коштувало, розлюдоземтити! — проговорився я.
— Що? Що? — насторожилась чергова.
— Та це я так... я просто так кажу,—прикусив я язика.
— Говориш ти правильно,— підтвердила жінка,— а чнтші...
Проте я не дав їй договорити.
Тепер ви, товариші нащадки, зрозумієте, чому я спочатку розстроївся, коли мене запросили до міліції. Мені б треба було самому сюди прийти з цими віршами.
Жінка прочитала вірші й сказала:
— А навіщо ж це по почерку встановлювати автора? Гарні вірші...
— А тому, що вони без підпису,— пояснив я.
— А навіщо, щоб вони були з підписом?
— А на те...— сказав я.— Ну, щоб ви сказали, аби при розслідуванні якогось злочину вашим міліціонерам не треба мати ніякого суплесу...
— Ти і суплес знаєш?
— Суплес,— відчеканив я,— це гнучкість тіла. Досягається спеціальними тренуваннями, вправами, що розвивають рухливість хребетного стовпа і еластичність міжхребцевих дисків, усього суглобового зв'язу-