— Це він тобі ці знання в голову вбив! — пояснив Маслов.— Отож можеш узяти цей метод на озброєння, душка-тенор.
Потім іще почув голос Віри Граніної (з медичним ухилом):
— Зараз перевірю, спить чи ні?.. Може, прокидається,— я відчув, як її рука доторкнулася до моєї.— Ну і пульс... Дуже глибокого наповнення, як у сплячого...
Більше я нічого не чув. Коли я прокинувся, то Зінаїди Юхимівни вже в класі не було, а всі мої любі сучасники-однокласники сиділи і мовчки дивилися на мене. Я підвівся і солодко потягнувся. Потім я відімкнув портфель, поклав туди щоденник. Дістав космічний кросворд і вписав у нього сузір'я Південної півкулі. Потім скочив з парти і в цілковитій тиші вийшов з класу.
СПОГАД восьмий Все гаразд, однак, де почуття гумору?
В коридорі мене наздогнав Борис Кутирьов (з сатиричним ухилом) і сказав, хапаючи мене за куртку (він завжди пускає в хід руки, коли розмовляє):
— Слухай, Іванов, ти, звісно, знаєш, що мені в тобі все не подобається. Але знаєш, що мені в тобі найбільш за все не подобається?
— Що? — спитав я і додав: — Відповідай, будь ласка, коротко і ясно, ти стоїш не біля дошки, а біля Юрія Євгеновича Іванова!
— Найбільш за все мені в тобі не подобається манія величі... Відрізняєшся ти швидше похмурістю, аніж серйозністю. Почуття гумору тобі бракує, розумієш, усе в тобі безнадійно похмуре. От зараз ти продемонстрував нам своє засинання на публіці. Ми, звичайно, всі розуміємо твій трюк: ти домовився з Граніною, щоб вона підтвердила твій сон, і вона його підтвердила. Однак все це похмуро. А коли б усе це було з гумором, то не залишило б такого гнітючого враження.
Кутирьов помовчав трохи і, бачачи, що я спохмурнів, сказав:
— Ну от, ти став ще похмурішим, а "добре сміється той, хто сміється останній".
— А може, на земкулі вже є людина, яка сміятиметься останньою, найостаннішою з усіх,— сказав я і, повернувшись до Кутирьова спиною, закрокував коридором. Машинально я сунув руку в кишеню. В кишені я намацав аркушик паперу, хоч точно знав, що ніякого папірця до кишені не клав. Я збіг сходами, вийшов на вулицю і вийняв папірець з кишені, при цьому моє серце чомусь тьохнуло. Невже, подумав я, невже знову. Швидко розгорнув папірець... Вірші! На папірцеві написані вірші! Мені стало ясно: хтось-таки вирішив отруювати моє існування цією рифмованою дурницею. Я розхвилювався, хоча зовсім спокійно прочитав вірша:
Без приладів птиці розшукують гнізда. Літають крізь хмари, шторми, і дощі, Мандрують далеко і вдень, і в ніч пізню, Проклавши у вирій нелегкі путі,.
І що їм лиш допомагає?
Не кличуть їх земні вогні...
А може, птиці почувають?
В малому серці щось та мають
І тим керуються вони?.. Рятують нас в морях дельфіни. Ведуть крізь рифи в гавань кораблі. А в дев'ять балів винесуть на спинах, Лишивши нас на березі землі...
І що їм лиш допомагає?
Не кличуть їх земні вогні...
А може, і дельфіни почувають?
В своєму серці щось та мають?
І тим керуються вони?..
Виходить,' знову надіслали вірші людині, у якої через її щільну програму самопідготовки весь день розписаний буквально по секундах. І знову я ці вірші мусив прочитати і навіть записати вдруге за життя і вдруге в бортжурнал: "З 5.30 до 5.35 читав вірші... З 5.35 до 5.45 думав над тим, хто їх міг мені прислати".
Я почав порівнювати перший і другий вірші. Таке враження, що хтось і щось про мене вже знає чи, на крайній випадок, здогадується про щось... У першому вірші написано: "Ідеш на бій — лице відкрий!— Ось мужності начало..." А в другому вірші: "Без приладів птиці розшукують гнізда". Зверніть увагу, "знаходять гнізда без приладів", летять "крізь хмари, шторми і дощі", "літають далеко і вдень, і в ніч пізню", проклавши у вирій далекі і нелегкі путі і, головне, що їм ніщо не допомагає, навіть "не кличуть їх земні вогні", я підкреслюю: "не кличуть їх вогні земні". Це вже натяк. А далі про почуття: "А може, птиці почувають? В малому серці щось та мають і тим керуються вони?" Схоже, що хтось просто хоче угвинтитися мені в душу і довідатись, що я почуваю і чи почуваю я щось взагалі?.. Отак, розгадуючи цю віршовану загадку, я йшов додому тротуаром, намагаючись ступати по лінії місячного термі-натора. (Термінатором зветься межа світла Сонця і тіні Місяця, які падають на Землю.) Крокувати по земному термінатору нецікаво. Температура сонячного світла і місячної тіні, мабуть, однакова. Цікавіше, мабуть, крокувати по термінатору Меркурія. Там на освітленім боці температура плюс п'ятсот градусів... а в затінку — мінус двісті... На цій думці я зупинився. Тер-мінатор термінатором, а хто ж все-таки ото за мною скрадається?.. Хтось, певне, полює за секретом моїх тренувань. У нашій школі не лише Маслов, а й багато інших хлопців хочуть стати космонавтами. Тому, мабуть, я і Самсонова на каруселі з дівчатами зустрічав. Але він просто катався. А то якось без дівчат був. І на мене весь час підозріло зиркав. В Сан-дунах Дудасов минулого разу сказав: "Ти чого це п'ятий раз паришся?"
Нічого, якщо вони й стануть космонавтами, то тільки звичайними... з дублерами... А я буду, мені це ясно, надкосмонавтом. Лідером. Першим у світі. Першим і найпідготовленішим до надкосмічних надзвичайних польотів серед всіх людей на всій земкулі. Роздумуючи над цим, я повернув за ріг і, плигнувши з термінатора в тінь, сховався у першому ж під'їзді. Розрахунок був простий: шпигун, що ні про що не підозрює, вискочить з-за рогу і тим самим розкриє свою жалюгідну особу. Не встиг я про це подумати, як з-за рогу з'явився Сергій Колесников. Я його одразу впізнав по довжелезній шиї, навіть у темряві. Антолог таємничих ситуацій. У Колесникова шия була довга, немов у жирафи, і вертлява. Коли Колесников пішов, піймавши облизня, я вийшов із своєї засідки і заспішив додому.
Відповідно до свого залізного розкладу я щодня о десятій вечора вже у ліжку. Хай навіть у цей час передають по телевізору про новий запуск ракети в космос, все одно я сплю. Коли хочеш стати —надкосмо-навтом і людоземтом, доводиться багато в чому собі відмовляти, багато в чому себе обмежувати.
СПОГАД ДЕВ'ЯТИЙ
Антологія найтаємничішої ситуації