— Отже, тепер у тебе й голосу для нас нема? Мануель згадав, що він ще не промовив і слова.
Він ступив кілька кроків, і обидва засуджені залишились позаду.
Густий запах дощу на гілках і листі проковтнув запах сукна й шкіри, що йшов від людей у військовій формі. Мануель не обертався. Він відчував за своєю спиною двох людей на колінах, у багнюці, що невідступно стежили за ним.
Розділ дванадцятий
Спалахнула блискавка й на якусь мить стало ясно, наче вдень. Гарсіа й Скалі помітили її, незважаючи на засвічені в кабінеті лампи, бо вона зблиснула вельми високим полум'ям. Обидва вони підійшли до одного з вікон. Повітря тепер було холодне й підіймався легенький туман, змішуючись з димом сотень охоплених пожежею будинків, що гуготіли мовби під сурдинку. Жодної сирени: проїздили тільки пожежні машини та санітарпі карети.
— Час, коли валькірії підбирають загиблих,— сказав Скалі.
— Здається, піби Мадрід каже цим вогнем Унамуно: "Що може зробити для мене твоя думка, якщо ти не думаєш про мою драму?" Спустимося вниз. Підемо до іншої установи.
Гарсіа щойно розповів Скалі про свою розмову з лікарем Нейбургом. З усіх людей, яких він бачив цього дня й цієї ночі, Скалі був єдиний, на кого ця розповідь справила таке саме враження, як і на нього самого.
— Атака революції інтелігентом, який був колись рево-люцінером,— сказав Скалі,— це завжди означає, що революційна політика визначається з погляду, якщо хочете, її етики. Невже й справді, майоре, ви бажаєте, щоб не було цієї критики?
— Як я можу цього бажати?
— Інтелігенти завжди гадають, що партія — це люди, згуртовані довкола якоїсь ідеї.. Партія ж більше нагадує дійову вдачу, ніж ідею! Для нас з психологічного погляду партія — швидше організація для спільної дії якогось... сузір'я почуттів, часом суперечливих, яке включає в себе убогість — зневагу — апокаліпсис — надію, а коли йдеться про комуністів, то схильність до дії, організованості, працьовитості тощо. Відокремити психологію людини від ідеології його партії — однаково коли б я хотів відокремити психологію перуанців від їхніх релігійних міфів, друже мій!
Скалі взяв кашкет і свій револьвер, крутнув вимикач, і світло загасло. Воно мовби підтримувало вогонь надворі, який враз ринув на них, доносячи запах паленого дерева й наповнюючи кабінет димом пожеж, що просувалися в бік площі Пуерта дель Соль. Над темною кімнатою завис увесь тягар бордового неба. Над центральною телефонною станцією та Гран-Віа пропливали густі, хоч загрібай руками, чорні й темно-червоні купчасті хмари. Кашляючи й чхаючи, хоч дим не дуже погустішав, Скалі знову підійшов до вікна. Горіла земля на вулицях; ні, це жеврів мокрий асфальт під відблисками коротких язиків полум'я. Надворі завила зграя бездомних собак, це завивання було таке нікчемне, сміховинне й розпачливе, що здавалося, ніби на цій сплюндрованій землі наставав кінець світу.
Ліфт ще працював.
Вони зійшли темними під багровим небом вулицями до бульвару Прадо. Там у цілковитій темряві їх огортав брязкіт, що долинав з центральної телефонної станції: Мадрід перев'язував собі рани. Вони пішли в бік інших звуків, схожих на тисячі легесеньких ударів об асфальт.
— Звісно ж, Унамуно уникпе смерті,— сказав Скалі.— Тут доля приготувала для пього той похорон, про який він мріяв ціле своє життя...
Гарсіа думав про кімнату Упамуио в Саламапці.
— Він знайшов тут іншу драму,— сказав він,— і я не певен, що він це зрозумів. Великий інтелігент — людина з комплексами...
ІЗіїї відчув, що з усіх боків щось штовхало його в стегна. Не могло ж тут лежати стільки поранених. Гарсіа мацав руками, намагаючись зрозуміти, що то було. Невже зграя собак? Але ж який запах поля й пороху!
Далі вже неможливо було йти. Тупотіння лап па асфальті було глухі nie й частіше, ніж тупотіння собачих лап.
— Що це таке? — крикнув Скалі, якого вже відділяли від Гарсіа п'ять метрів.— Вівці?
За кілька кроків почулося бекання. Гарсіа, якого кинуло в жар, нарепіті намацав ґудзик свого кишенькового ліхтарика, і світловий сніп ліг на хмару, ненабагато густішу за хмару диму: справді, вівці. Ліхтарик не світив далеко, й Гарсіа не міг побачити, де кінчається отара, що його оточувала. Але бекання чулося то тут, то там на сотнях метрів. І не видно було жодної тіні пастуха.
— Зверніть праворуч! — крикнув Гарсіа Скалі. Отари, прогнані боями, пробиралися через Мадрід, щоб
потім податися до Валенсії. Безперечно, пастухи, які тепер крокували військовим строєм, ішли позад отари або паралельними з бульваром вулицями. Однак тепер невидима отара, що заполонила Прадо, ніби в місті більше не було людей, просувалася між пожежищами в нестерпній тиші, і лише подекуди озивалося ледь чутне бекання.
— Ходімо сядемо в машину,— сказав Гарсіа,— так буде краще.
Вони звернули до центру.
— Про що ми вели мову?
— Поміркуйте самі,— сказав Скалі.— В усіх країнах, у всіх партіях інтелігенція має нахил до розкольництва. Адлер виступив проти Фрейда, Сорель — проти Маркса. Інтелігенція забуває, що для партії мати рацію — це пе просто мати здоровий глузд, це чогось домогтися.
— Ті, хто береться критикувати революційну політику, не знають самої суті революції. А ті, хто має революційний досвід, не мають ні таланту Унамуно, ні навіть, дуже часто, засобів, щоб поділитися з іпшими своїми думками...
— Аналіз — велика сила,— мовив Скалі.— Я не вірю в мораль без психології.
Вони не чули гуготіння пожежі. Під її яскраво-червоними й тьмяними, мов остигаюче залізо на ковальському ковадлі, плямами, над якими пропливали клуби диму, що так за-тягли небо, ніби горів увесь Мадрід, часом тишу порушував приглушений тупіт, що здіймався аж до зловісного неба,— тупіт тисяч ратиць, які й далі ступали по Прадо.
— Одначе,— сказав Скалі,— ще довго треба буде знову вчити людей жити...
Йому спав на думку Альвар.
— Це питання не таке вже й просте, друже мій,— це питання цивілізації...
Вони опинилися в тіні одного будинку. Червона цятка запаленої люльки Гарсіа описала криву, ніби він хотів сказати: це нас заведе дуже далеко. Відтоді як Скалі був з Гарсіа, він відчував у ньому якесь занепокоєння, незвичне для такого кремезного майора з відстовбурченими вухами.