— Важливо бути з друзями не тоді, коли вони мають рацію, а тоді, коли вони помиляються. А це важко...— сказав він.
— Що ж, спробуй!
На дах лімузина, що стояв перед вокзалом, виліз схожий на Негуса у ввігнутому дзеркалі бородань. Коридори й по-чекальні вокзалу переповнені, на пероні ніде яблуку впасти, і над усім цим — велетенські дерева привокзальної площі.
— Хто вміє вести паровоз? — кричав бородань.— Є поїзд! Є паровоз! Усе є!
Запала раптова тиша. Всі чекали рятівника.
— ...поїзд вести... поїзд вести...
Нараз почувся чийсь крик, і юрба винесла вперед якогось чоловіка, що під загальний лемент виліз на автомобіль.
— Вести поїзд!.. Я, я вмію вести поїзд!
Це був непоказний, вертлявиіі, лисуватий чоловічок у окулярах.
— Попереджаю: я можу правувати, але обережно. Збудження юрби трохи вщухло. Мануель і Лопес крок за
кроком наближалися до автомобіля.
— А гальмувати вмієш? — спитав хтось.
— Гм... Мабуть, що так...
— Хлопці, зістрибнемо на ходу! Мануель виліз на дах автомобіля.
— А поранені? — крикнув він.— Поранепі теж стрибатимуть?
Багато хто намагався вилізти на плечі товаришам. Чого він хоче? Йти пішки до Мадріда, чи що? Знову офіцер...
— Товариші, послухайте. Я...
Його не було чути. З усіх боків викрики уривали його слова. Мануель підняв руку, домігся трьох секунд мовчанки й крикнув:
— Я інженер! Я вам кажу: ви не зумієте впоратися з машиною.
— Це колишній командир моторизованих загонів,— перешіптувалися в натовпі.
— Веди поїзд!
— Вести не вмію, але я знаю, що таке машина, з якою не вміють поводитись. Ті, хто поїде, беруть на себе відповідальність за смерть двох тисяч товаришів. А поранені?
На щастя, машиніст-доброволець не викликав довіри.
— Що ж тоді робити? — кричали в юрмі.
— Пропонуй!
— Викладай!
— Іти пішки?
— А що коли ми відрізані?
— Чи правда, що Навалькарнеро взято?
— Чи це так?
— Залишимося тут! — крикнув Мануель.
По натовпу хвилями прокотилася понура, безсила лють. Угору звелася сотня рук, нагадуючи листя, що кружляє підхоплене поривом вітру, потім опустилася, зникнувши в штовханині тіл.
— Два дні ми вже не...
— Марокканці наступають!
Мануель знав, що інтендантства не існує.
— Хто нам дасть їжу?
— Я.
— Хто дасть нам нічліг?
— Я.
Це нагадувало роботу хвилеріза, але Мануель не був певен, що хвилі не виявляться могутнішими.
— Легше розгромити марокканців, ніж доїхати до Мад-ріда на поїзді без машиніста! — крикнув він.
Над юрбою знову здійнялися стиснуті в кулак руки. Але не для привітання.
— Через чверть години пас розстріляють,— тихо сказав Лопес, який теж виліз на дах автомобіля.
— Начхати! Тільки б вони не ринули до Мадріда...
Він пам'ятав слова Генріха: "В кожній ситуації є позитивний момент, треба його знайти й використати". Він знову закричав:
— Комуністична партія прийняла гасло абсолютної дисципліни щодо військових властей. Комуністи, підніміть руки.
Ніхто не квапився заявляти про свою приналежність до партії. Мануель помітив на низенькому лисуватому механікові, що стояв поряд з ним, партійний значок.
— Де твоя рушниця? — спитав він.— Комуністи ніколи не кидають своєї рушниці.
Той подивився на Мануеля й сказав без найменшої іронії:
— Сам бачиш, що кидають.
— Тоді він сам себе виключає з партії. Давай значок!
— Не кричи, на візьми, на дідька він тобі?
Сім-вісім зірочок, кинутих з юрми, впали на дах автомобіля із жалюгідним, безсилим дзенькотом.
— Через п'ять хвилин вони зрешетять нас,— сказав Лопес.
— Настрій нікудишній.
Мануель знову став кричати на повен голос, але дуже повільно, щоб усі його чули:
— Ми взялися до зброї, щоб боротися проти фашизму. Ми всі знали, що можемо загинути. Ми вважали, що коли б ми полягли в Самосьєррі, то це було б цілком нормально. Чому тепер ми змінили свою думку? Тому, що зчинився цей розгардіяш. Комуністична партія й уряд сказали: передусім військова дисципліна. Нас тут двоє командирів, ми беремо відповідальність на себе. Кладемо край розгардіяшу. Увечері вам дадуть вечерю. Ви ночуватимете під дахом. Ви маєте зброю й боєприпаси. Ми перемогли в Самосьєррі, ми переможемо й тут. Битимемося так, як ми билися раніше, от і все. Річку легко захистити, їхні танки не зможуть пройти...
— А літаки? — озвалося з десяток голосів.
— Завтра зранку почнемо копати окопи. Спорудимо підземні сховища. І використаємо для захисту пагорби. Поки що мп не підемо битися ні до Мадріда, ні до Барселони, иі будь-куди інде... Ми не визнаємо перемоги Франко, бо це означало б двадцять років тремтіти за своє життя, залежати від доносу якоїсь шльондрн, сусідки чи попа. Згадайте Астурію. Наша пова авіація буде готова через кілька днів. Уся країна з нами; країна — цс ми. Ми повинні триматися, триматися тут, саме тут. Не везти до Мадріда юрбу волоцюг і яс кидати наших поранених.
— Досить!
— Вонп нас одурюють! — гарикнув хтось мовби з-під купи згнилого листя.
— Хто це "вони"? Ану покажися!
Ніхто не вийшов з натовпу. Мануель знав, що для іспанців особисте зобов'язання — справа серйозна.
— Тут нема ніяких "вони". Нас тут лише двоє. Ми б'ємося з першого дня, і ми беремо на себе всю відповідальність. Я вам кажу: для вас знайдуть нічліг і вас нагодують. Ви знаєте, що з вами розмовляє ваш товариш. Ми разом билися з вісімнадцятого липня! Ви деморалізовані, погано озброєні, голодні. Але серед вас є бійці, які нападали на гармати в автомобілях, на казарму Ла-Монтанья з тараном, на фашистів у Тріані з ножами, на фашистів у Кордові з пращами. Скажіть, хлопці, невже ви робили все це для того, щоб тепер утікати? Слово честі, хоч ви й кричите на все горло, я вірю у вас. Якщо завтра ви не отримаєте того, що я вам пообіцяв, застрельте мене. А поки що робіть те, що я вам кажу.
— Не забудь залишити адресочок!
— Аранхуес невеликий. І я без охоронців.
— Хай скаже...
— Досить! Я зобов'язуюсь організувати вас, ви зобов'язуєтесь захищати республіку. Хто згоден?
У вихорі сухого листя, що злетіло до верхівок платанів, натовп загойдався, ніби шукаючи виходу. Потуплені голови похитувалися, плечі смикалися, наче в дикому танці, руки з розчепіреними пальцями здійнялися вгору. Лопес почав розуміти — сила промовця лише в тому, що криється за його словами. Коли Мануель сказав: "Я вірю у вас",— усі відчули, що це правда, і в кожному з них заговорило те, що було в ньому кращого. Всі відчували, що він твердо вирішив допомогти їм, і багато хто знав його як доброго організатора.