Тільки б це не виявилося сном, щоб не починати спочатку!..
Чи скоро вони скінчать розстрілювати в'язнів, наче для весільної фотографії перед горизонтальним рядом рушниць?
Толедо ряхтить у променистому повітрі, що мерехтить над гірським пасмом Тахо: Ернандес пізнає, як твориться історія. Знову и цій країні загорнутих у чорне жінок зростає численне плем'я вдів.
Що означає шляхетність перед цим? А великодушність?
Хто розплачуватиметься?
Ернандес якось дивно дивиться на глину. О, байдужа земле! Відраза и туга буває лише в живих.
Наїіжахлпвіше в засуджених — їхня мужність. Вони слухняні, вони не пасивні. Який безглуздий образ — бійня. Людей не забивають, як худобу, треба добре потрудитися, щоб убити їх. Ернандес думає про Прадаса, про великодушність. Троє засуджених нарешті стоять обличчям до взводу: фотографія готова. Великодушність — це бути переможцем.
Залп. Двоє падають у рів, третій уперед. Один з розпорядників смерті підходить до нього. Чи він зіштовхне трун ногою? Ні, він нахилився й тягне його за руку й ногу; тіло важке (перед ровом земля випнулася вгору): з цим мерцем вистачить клопоту до самого кінця. До ями! Чи довго це триватиме?
Звикають: ті, праворуч, — убивати, а ті, ліворуч,— що їх убивають. Ще три силуети стоять на місці розстріляних перед цим, і жовтий краєвид зачинених фабрик і зруйнованих замків здається вічним, як кладовище: поки світу й сонця, чекатимуть тут розстрілу троє людей, які весь час змінюють одні одних.
— Ви хотіли землі? — кричить один з фашистів.— Отримуйте її!
Один з трьох — трамвайний кондуктор; на вичовганому плечі піджака, за що він платить життям, блищить сонце. Він більше не протестує. Чекає. Як і всі інші, він мовчки дозволив поставити себе на краю рову. "Начхати мені на вашу політику, сучі сини!" Тим самим рухом, яким підіймають рушницю, він підводить кулак — вітання народного фронту. Маленький хирлявий чоловічок, схожий на чорну оливу.
Ернандес дивиться на його руку, пальці якої через хвилину судомно впнуться в землю.
Взвод зволікає, не тому, що фалангісти розхвилювалися, вони чекають, щоб цього в'язня змусили до порядку — порядку переможців, у чеканні порядку мерців. Троє розпорядників підходять. Кондуктор дивиться на них. Він вріс у свою невинність, як кілок у землю, дивиться на них з важкою ненавистю, яка вже не належить цьому світові.
Якби цей врятувався, думає Ернандес. Він не врятується, офіцер уже дав команду.
Ще троє самотньо йдуть до рову. З піднятими руками. — Опустіть руки! — кричить офіцер.
Усі троє знизують плечима, не опускаючи кулаків. Офіцер нахиляється, зав'язує шнурок на черевику. Троє людей чекають. Офіцер випростовується, теж знизує плечима й дає команду.
І ще троє, серед них Ернандес, прямують у запаху розпеченої сталі й зораної землі до краю рову.
ЧАСТИНА ДРУГА
БУТИ Й ДІЯТИ
І
Розділ перший
Навіжена юрба втікачів з Толедо, біі'іці з фронту Тахо, що кинули рушниці, залишки селянських батальйонів Естра-мадурн штурмували вокзал Арапхуеса. Наче листя, здійняте вгору стовпом, а потім розпорошене вітром, підбігали гурти людей і розсіювалися по парку, де під каштанами ще цвіли червоні троянди, або, наче божевільні в лікарняному садку, бродили вони по обсаджених королівськими платанами алеях.
На м'якому килимі пелюсток, що обсипалися з квітів, вкривши землю так щільно, як її вкриває опале листя, тупцювали залишки загонів з історичними назвами — Непереможні, Червоні орли, Орли свободи,— тягнучи рушппці за стволи, мов собак за повідки, і час від часу зупинялися, прислухаючись до канонади, яка долинала з того берега річкп. В перерві між вибухами, які ніби виривалися з-під землі й були приглушені товстим шаром перегнилого цвіту каштанів, чути було бамкання дзвона.
— Невже це дзвонить церковний дзвін? — спитав Мануель.
— Щось схоже на гонг садівника,— відповів Лопес.
— Дзвонять десь біля вокзалу.
До церковного дзвону приєдналося бамкання й дзеленчання інших дзвонів і дзвіночків, велосипедний дзенькіт, і автомобільні гудки, й навіть стукіт каструль. З глибини парку сходилися на поклик тамтама, що скликав усі племена, уламки революційної мрії — шаблі, мисливські рушниці, смугасті ковдри, одяг із штор і навіть залишки мексиканських сомбреро.
— Подумати тільки, що, принаймні, половина з них хоробрі! — мовив Мануель.
— І все-таки як здорово,— сказав Лопес,— що вони не зіпсували жодного бюста!
По всьому парку під казковими платанами непошкодже-ними стоялп гіпсові бюсти, освітлені рожевим відблпском старовинної цегли. Мануель не дивився па них. Кружляючи, наче вивезені принцами з Америки для свого аранхуеського парку птахи у вольєрі, строкатий карнавал нестримно мчав до вокзалу під цегляними аркамп в блідо-рожевому світлі королівських алей.
Що більше наближались Мануель і Лопес до церковного дзвону, то виразніше чули слово "паровоз". Ні в якому разі їх не можна пускатп до Мадріда, подумав Мануель. Він чітко уявив собі нашестя десятитисячної деморалізованої юрби, ладної після падіння Толедо плести найнеймовірніші нісенітниці,— і це тоді, коли Мадрід з відчайдушною рішучістю готувався до оборони.
Вони були вже біля самого вокзалу. "...дрід-Мадрід-дрід-дрід",— долинало з усіх боків, наче несамовитий скрекіт цикад.
— Якщо вони накивали п'ятами, то тепер розповідатимуть, що марокканці непереможні,— сказав Лопес.— Твердитимуть, ніби марокканці чудово озброєні й таке інше, щоб виправдати свою втечу.
— Вони втекли тому, що ними ніхто не командував. Раніше вони билися незгірше за нас.
Мануель згадав Барку, Рамоса, своїх товаришів з бронепоїзда й з фронту Тахо. І ще одного синдикаліста похилого віку, який кілька років тому ніс прапор на демонстрації. Демонстрації, яку зупинили великі наряди поліції й потім дозволили їй пройти далі за тієї умови, що будуть згорнуті прапори. "Згорнути прапори!" — закричали керівники. Мануель мав дуже гучний голос. Коли він повторив команду, старий мовчки глянув на нього, й обличчя старого ясно промовляло: "Що ж, коли це необхідно, але навіщо ж поспішати? Тобі, хлопче, ще треба повчитися..." Мануель досі цього не забув. Не завжди помиляються одні й ті самі люди. Зв'язок Мануеля з пролетаріатом був міцно скріплений спогадами й відданістю, і ніяке божевілля не могло зруйнувати її, навіть таке тяжке, як це.