Надія

Сторінка 33 з 121

Андре Мальро

Тепер його негайно викликали до управління.

Двері управління охоронялися кулеметами. В невеличкій їдальні (в цьому готелі, куди тільки-но переселився військовий відділ управлінця, все залишалося неторканим) між двома конвоїрами шаленів приятель Леклерка — Серюзьс, як ніколи очманілий і розпатланий.

— Ох, Скалі! Це ти! Ну й ну! Скалі чекав, коли той заспокоїться.

— Я думав, що мені каюк! Каюк, і годі!

А що Скалі супроводжував один із секретарів управління, то ополченці, які стерегли Серюзьє, відійшли трохи вбік, але той не наважився вважати себе вільним.

— Ох тут і шльондри, друже мій, ти цього й уявити собі не можеш!..

Навіть коли він сидів, його чорні очі П'єро, що оберталися на безбровому обличчі, надавали йому вигляду збожеволілого метелика в зачиненій кімнаті.

— Постривай,— мовив Скалі, піднявши вказівний палець.— Почни спочатку.

— Ну так ось: вона причепилась до мене на Граи-Віа. Я не знаю, що вона мені казала, але зміст її слів зводився до того, що вона знає всякі штучки й фокуси. Я й кажу їй: "А ти вмієш кохатися по-італійському?" Вона відповідає: "Атож". Я йду до неї, але коли зібрався полізти на неї, вона забагла проробити все те як звичайно. От маєш! "Ми ж домовилися по-італійському,— кажу я їй,— то хай буде по-італійському". Вона ж нічого не хоче розуміти. "Це шахрайство",— кажу я їй. Починаю вдягатися, а вона комусь телефонує по-іспанському. Приходить ще одна хвойда, опасиста, але обидві вони не розуміють мене. Опасиста весь час показує на худеньку, яка теж була голісінька й, слід сказати, непогана з себе, і ніби каже мені: ну, чого ж ти гаєшся? Одначе ж я знав, що та опиратиметься. Я намагаюсь пояснити опасистій, що річ не в цьому, але вона не вірить мені. Не думай, що я хотів тільки "по-італійському", зовсім ні. Та я не хочу, щоб з мене глумилися, ніколи в світі не допущу цього. Ти згоден зі мною чи ні?

— А чого ти тут опинився? Не заарештували тебе за розпусту?

— Розумієш, опасиста бачить, що я не здаюсь, бере й собі комусь телефонує. А я думаю: зараз прийде третя, що грубезніша...

Тепер Серюзьє заспокоївся: Скалі сміявся. Справа обсоталася добре. Коли Скалі всміхався, здавалось, він регоче, і сміх, звужуючи його очі, підкреслював мулатські риси його обличчи.

— І хто ж, гадаєш, прийшов? Шестеро хлопців з ФАТ чі своїми мушкетами! "Чого їм треба від мепе?'> — думаю. Починаю пояснювати: не я цього домагався, вона сама занро-

понувала. З одного боку, я знав, що вони проти розпусти, отже й проти моєї ціпоньки, а з другого — вони цнотливі, отож вони, ці вегетаріанці, мабуть, і проти "італійського способу". Якби ще знати іспанську мову, бо ж, сам зпаеш, чоловіки в таких випадках розуміють один одного. А тут що більше я їм пояснюю, то вони дужче шаленіють. Один навіть схопився за револьвер. Я їх запевняю, що нічого не було по-італійському, дідько б вас узяв, а вони нічого не хочуть слухати. Тим часом обидві хвойди кричать: італьяно, італьяно! Тільки це й чути. Мені зрештою стало ніяково, без жартів. Тоді я вирішив показати цим хлопцям з ФАІ мій квиток льотчика ескадрильї, там усе написано по-іспанському. Отож вони й привели мене сюди. Я попросив зателефонувати на аеродром.

— У чому він звинувачується? — спитав по-іспанському Скалі в секретаря.

Той подивився в його карточку.

— Справа не така вже й серйозна. За заявою хвойд... Стривайте. Ось: організація шпигунства на користь Італії.

Через п'ять хвилин Серюзьє звільнили під загальний сміх.

— Є дещо серйозніше,— повів далі секретар.— Над нашою територією на південь від Толедо збито фашистський літак. Льотчики — італійці, один з них загинув, другого привели сюди. Військова розвідка проспть, щоб ви подивилися папери.

Скалі, зніяковівши, перегорнув мізинцем листи, візитні карткп, фотографії, квитанції, членські квитки, знайдені в гаманці, і карти, принесені з кабіни літака. Вперше між Скалі й італійцем-ворогом виникла подоба інтимності, але цей ворог загинув.

Один аркушик зацікавив його.

Він був довгий, наче складена авіаційна карта; мабуть, він був підклеєний до карти пілота. Очевидно, він правив за журнал для пілота. Дві колонки: "Від... до..." і дати. 16 липня (отже, ще до заколоту Франко): Спесія, потім Ма-лілья; 18-те, 19-те, 20-те, відтак Севілья, Саламанка. На берегах назви об'єктів: бомбардування, спостереження, ескортування, охорона... Нарешті, вчорашній запис: "від Сеговії до..." Смерть не було занесено в графу.

Але внизу іншим пером кілька днів тому було написано великими літерами через обидві колонки: ТОЛЕДО й поставлена післязавтрашня дата. Отже, Толедо загрожував серйозний повітряний наліт.

У іншій кімнаті хтось кричав у телефон, і його голос долинав сюди:

4 5—425

97

— Я знаю слабкість наших частин, пане президент! Але я ні в якому разі, розумієте, ні в якому разі не візьму до штурмової гвардії людей без поруки якоїсь політичної організації!

— А коли нам доведеться виловлювати заколотників з ненадійною гвардією? Досить було фалангістів у казармі Ла-Монтанья. В управлінні їх не буде.

З перших слів Скалі впізнав роздратований голос начальника управління.

— Фашисти схопили в Карісі його маленьку дочку,— сказав один із секретарів.

Грюкнули двері, більше нічого не було чути. Потім відчинилися двері їдальні; повернувся секретар.

— У розвідці є й інші папери. Майор Гарсіа каже, що це важливі документи. Що ж до цих паперів, то він просить вас розібрати їх, відокремити папери загиблого пілота від паперів спостерігача. Ви мені їх віддасте, і я одразу ж їх віднесу. Ви складете зведення для полковника Маньєна.

— Тут чимало друкованих документів і карт; невідомо, кому вони належать...

— Спостерігач тут, допитайте його.

— Як хочете,— відповів Скалі без особливого захоплення.

Почуття його до полоненого були так само суперечливі, як і ті, що їх він відчув, передивляючись документи. Та все ж таки в ньому прокинулась цікавість. Позавчора привели на допит німецького льотчика, збитого на Сьєррі, поряд зі штабом, де перебували два міністри, що об'їздили фронт. Той здивувався, побачивши генералів, бо думав, що в червоних їх немає; перекладач відрекомендував йому присутніх. "Боже мій! — буквально загорлав німець.— Подумати тільки, що я п'ять разів пролітав над цією халабудою й не скинув на неї бомб!"