відчував неш'дчоїіпіііі запах притхлого тіла, що проникая, здавалося, до самісінького серця. Вибухнув остатнії заряд у залишку фашистського будинку.
В музеї було так само жарко, й там теж не стихав гамір. Динамітники й ополченці з охорони музею привітали одні одних.
Гарсіа зняв свою шкірянку з вказівного пальця апостола; підкладка за щось зачепилася — святий відмовлявся відпускати її. По сходах з льоху підіймалися голі до пояса бійці, несучи ризи, зеленкувате золото й рожевий шовк яких тьмяно мерехтіли; ополченець з татуюванням на руці й у шапочці шістнадцятого століття, збитій на потилицю, реєстрував їх.
— Який сенс у тому, що ми тільки-но проробили? — запитав Гарсіа.
— Знищення цього будинку внеможливлює вилазки заколотників. От і все. Чого ж ви хочете? Це найменш безглуздо... А то й досі ми застосовували бомби із сірчаною кислотою та бензином, загорнуті у вату з поташем і цукром... Отож усе-тйки...
— Юнкери ще намагаються робити вилазки? Мерсері, що стояв поряд, підняв руки.
— Це найбільший в історії обман! Гарсіа запитально дивився на нього.
— До ваших послуг, пане майор, дозвольте рапортувати. Але Ернандес поклав руку на плече Гарсіа, і Мерсері
з чиношанування відійшов. Ернандес подивився на Гарсіа з тим самим відстороненим виглядом, як під час розмови між офіцерами й анархістськими організаціями, до того ж на його обличчі промайнув вираз подиву. Чути було літак.
— І ви! Військова розвідка!
Гарсіа чекав, задерши носа й вибалушивши очі, паче величезна білка.
— Юнкери Алькасару вигадані для агітації; там нема й двадцяти юнкерів: коли почався заколот, усі курсанти військового училища були на канікулах. Алькасар захищає цивільна гвардія, якою командують офіцери військової школи, Москардо та інші...
Підбігло бійців з десять, серед них був і Негус.
— Вони з вогнеметом!
По коридорах і сходах Ернандес, Гарсіа, Негус, Мерсері й бійці дісталися до високого склепистого підземелля, папов-неного димом і гуркотом вибухів; перед пими відкрився широкий підземний коридор, де дим ставав червоним. Повз них пробігали ополченці з відрами, повними води. Звуки стрілянини насилу пробивалися сюди знадвору, а трупний запах: тут змінився запахом бензину. В коридорі були фашисти.
Звідти бив струмінь з вогнемета, що фосфорився в темряві, поливав стелю, протилежну стіну й підлогу, повільно рухаючись, наче фашист, який тримав вогнемет, безперестану піднімав довгий стовп бензину. Обмежений дверною рамою, гнучкий вогненниії стовп не міг дотягтися ні до правої, пі до лівої стіни підземелля. Незважаючи на несамовитість з якою бійці ополчення поливали водою стіну, й потріскування бензину, Ернандес відчував, що вони тільки чекають миті, коли фашисти з'являться в дверях, і з того, як дехто з бійців притискався до стіни, він зрозумів, що вони ладні відступити. Ця боротьба людей із стихією не мала нічого спільного з війною. Струмінь бензину наближався, бійці нестямно вихлюпували воду на стіни, під шипіння пари, болісний кашель людей, напівзадушених ядучим запахом, і грізне гуготіння вогнемета. Сніп тріскотливого бензину наближався крок за кроком, голубуваті судомні язики полум'я відкидали на стіни кетяги знавіснілих тіней, що без угаву стрибали,— шаленство примар, що витягувалися довкола, божевілля живих людей. І люди були менш реальні, ніж ці несамовиті тіні й задушливий туман, що перетворював усіх на силуети, ніж шалене шепотіння вогню й води, ніж слабкий сварливий стогін обпеченого.
— Я втратив зір! — скиглив він, лежачи на підлозі.— Я нічого не бачу. Винесіть мене звідси!
Ернандес і Мерсері тягли його за плечі, але він і далі кричав: "Винесіть мене звідси!"
Вогнемет наближався до дверей. Негус стояв біля одвірка, притиснувшись до стіни й тримаючи в правиці револьвер. Коли мідна частина вогнемета порівнялася з одвірком, він схопив його лівою рукою,— його чуб злетів голубим ореолом на тлі вогню,— й одразу ж випустив, залишивши на ньому шкіру пальців. Кулі сипалися з усіх боків. Фашист стрибнув убік, щоб навести струмінь вогшо на Негуса. Негус стрельнув. Вогнемет упав, задзвенівши об плити й відкинувши тіні на стелі; фашист загойдався над полум'ям вогнемета; його обличчя, обличчя офіцера похилого віку, яскраво освітив знизу фосфоричний струмінь бензину. Він поповз по землі, наче в сповільненій проекції кіно, й упав головою в стру мінь полум'я, який закипів і відкинув її, немов коппяком ноги. Негус повернув вогнемет: підземелля наповнила цілковита темрява, і освітився коридор, де клубочилися хмари, в яких метушилися тіні.
Серед криків і стрілянини бійці безладно кинулись до коридора, куди тепер був спрямований голубуватий струмінь бензину. Та нараз усе згасло, крім одпісї лампи та електричного ліхтаря.
— Вони перерізали бензопровід, побачивши, що вогнемет потрапив до наших рук,— почувся чийсь голос. І через мить той самий голос додав: — Я знаю, що кажу, я брандмепстер.
— Зупиніться! — крикнув Ернандес, уже також опинившись у коридорі.— В кінці барикада!
Негус повернувся. Бійці стали засвічувати гасові ліхтарі.
— Не святі горщики ліплять,— сказав він Ернаидссові.— ДОСИТЬ було однієї миті. Якби я вчасно не стрельнув, він устиг би спрямувати в мене струмінь вогню... Я дивився на нього. Дивна штука життя... Мабуть, важко спалити живцем людину, яка дивиться на вас.
У коридорі, що вів до виходу, було темно, лише в кінці тьмяно світився прямокутник дверей. Негус закурив сигарету, і всі, хто йшов слідом за ним, теж закурили — повернення до життя. Кожен на мить з'являвся в сяйві короткого спалаху сірника чи запальнички; потім знову всіх огортала пітьма. Вони повертались до музейної зали Санта-Крус.
— Літак над хмарами! — кричали в залі.
— Очевидно,— повів далі Негус,— найважче не завагатися. Все вирішують секунди. Два дні тому один француз так само повернув струмінь вогнемета. Можливо, той самий... Не обпікшись, але й не вбивши того, хто тримав цей вогнемет. Француз сказав, що дуже важко спрямувати вогнемет у людину, яка на тебе дивиться. Він це знає. Нелегко зважитися... Еге ж, нелегко зважитись...
Розділ другий
Щодень хтось із офіцерів інтернаціональної ескадрильї ходив до штабу, а часом і до Управління громадської безпеки. Маньєн звичайно посилав Скалі; його культурність полегшувала взаємини зі штабом повітряних сил, що складалися переважно з офіцерів старої армії (Сембрано зі своїми пілотами утворювали особливу групу). Його сердечність і добродушність чоловіка, поки що тільки кремезного, але який на схилі віку розтовстіє, дуже полегшували спілкування з усіма, навіть з управлінням. Він здружився майже з усіма італійцями з ескадрильї, що обрали його своїм старостою, та й з більшістю інших. До того ж він чудово розмовляв по-іспанському.